Риторичне запитання до організаторів «Франко-фесту», мешканців Дрогобиччини і всієї України
Енергетика кожної національної культури має дві надпотужні тенденції: інерцію живого натхнення, в яку включаються всі творчі натури і по-новому розвивають, збагачують певну культуру, та інерцію саморозвитку, яка охоплює якнайширші маси суспільства, мірою можливості впливає на них і в яку прагнуть включитися неталановиті, але активні натури, щоб паразитувати на цій енергетичній силі духу і мистецької уяви. Типовим прикладом паразитування на національній культурі є українська просвітянщина, яку так проклинав Микола Хвильовий як гігантське гальмо і самообман, ілюзію національного поступу. Просвітянщина, власне, не передбачає чогось оригінального, величного, драматично-грандіозного у своїх пориваннях, чогось тремтливо інтимного у своїх переживаннях, вона сутнісно банальна, постійно націлена на спрощення великих ідей і складних проблем культури і зведення їх до рівня пересічної людини. Відтак вона не дає можливості виходу позатрафарет, поза певні усталені форми і норми національного самоствердження, емоційності і виражальності.
Другим видом паразитування на національній культурі є масова культура як явище індустріальної цивілізації, цивілізації, в якій середню освіту здобувають мільйонні маси, але до високої культури так і не підіймаються і водночас отримують в умовах свого соціального піднесення можливість заявляти про свої художні смаки, оплачувати спримітивізоване мистецтво. Найхарактернішим прикладом маскультури є поп-музика в усіх своїх розгалуженнях.
Власне, на цьогорічному «Франко-фесті» ми й спостерігали потужніший, порівняно із попереднім роком, наступ масовізму на українську свідомість, наступ ліберальних ідей космополітизму, які часто полюбляють сплітатися із спрощеними видами мистецтва і маскультури. Гадаємо, кожна розумна людина, відвідавши «Франко-фест», задала собі одне логічне питання: який стосунок до Івана Франка, до його ідей, переживань, художніх образів мають усі ці рок- і джаз-групи і їхній репертуар? У свій час Іван Франко кожним своїм творчим жестом розвивав, підносив українську культуру, а вся українська рок-музика із своїм шумом і вереском глибоко сидить у сферіпаразитарності, тобто нетворчості і неоригінальності. Тож зринає перше зауваження до організаторів «Франко-фесту»: чому саме ім’я Івана Франка має так активно використовуватися у їхніх планах з поширення масової псевдоестетичної свідомості?
Цьогорічний «Франко-фест» мав і другу яскраву лінію, яка мала назву «Франко-Місія»: агресивні намагання групи його учасників-письменників принизити постать і знецінити спадщину Івана Франка. Особливо помітно це було на двогодинному виступі 25.07.2013 письменників Володимира Єшкілєва та Олега Лишеги, яких модерував сумновідомий львівський «мас-культурник» Юрій Кучерявий. Саме Ю. Кучерявий був у минулому головним організатором «опускання» Т. Шевченка і Ліни Костенко на літературних зустрічах в кафе «Кабінет». Шевченка він «опускав» у стилі українофоба О. Бузини і постмодерного літературознавства: «пияк», «гультяй», «любитель жінок» і т. ін. Опльовування роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» у згоді із постмодерним письменником Віктором Небораком і літературознавцем Юрієм Котиком відбувалося у таких диких формах, що знаменита авторка після цього відмовилася приїжджати до Львова презентувати свою книгу.
Тепер Ю. Кучерявий взявся за І. Франка. Тому резонно виникає друге зауваження до організаторів «Франко-фесту»: чи Іван Франко заслужив собі перед українською нацією на те, аби його «вшановував» ось такий чоловічок?
Головні тези трьох «мудреців», які взялися «переоцінити» І. Франка, звелися до наступного. І. Франко, мовляв, абсолютно застарів для сучасного українства, його творчість мала етнографічне походження, а значить апріорі нецікава, на творчості письменника негативно відбивалися його хвороби, уся українська література – це провальний проект, бо вона не така популярна, як англомовна, франкомовна і німецькомовна літератури. Показово, що усі свої висновки, передусім В. Єшкілєв, учасники зустрічі робили без будь-яких посилань на франкознавчу літературу, на твори самого І. Франка, відтак усі їхні «переоцінювання» класика треба було сприймати на віру, як «богонатхненні осяяння». Загалом учасники говорили про І. Франка дуже зверхньо, навіть зі злобою (особливо виразно це звучало в інтонаціях В. Єшкілєва), легко вловлювалося те, що вони приїхали до Дрогобича, до міста, де формувався і виростав національний геній, аби плюнути і в лице дрогобицькій громаді, і в бік пам’яті про І. Франка.
Тут напрошуються кілька зауважень до організаторів «Франко-фесту 2013»: чим нашкодив І. Франко українській нації і культурі, що сьогодні нагально треба влаштовувати публічне «переоцінювання» його спадщини і заповітів? Чому на нібито вшановування Івана Франка запрошуються люди, явно націлені на провокаторсько-деструктивістське ударяння по українській культурі? Чи усвідомлюють організатори «Франко-фесту», що приниження і знецінювання Івана Франка як великого будівничого українського національного дому – це приниження і знецінювання української нації?
Ми розуміємо, що сьогодні українська нація переживає період інтенсивного наповнення її життєвого простору цінностями й ідеологемами космополітичного лібералізму, а це означає, що в усіх напрямках і в найрізноманітніших формах будуть розвиватися процеси висміювання наших історичних традицій, дегероїзації національної культури, приниження ролей визначних постатей і їх «розбронзовування». Так було в інших національних культурах, ще від кінця ХІХ ст., охоплених процесами лібералізації, насамперед у суспільствах Великої Британії, Франції, Нідерландів, Швеції, згодом усієї Європи. Метою лібералів завжди було довести, що національна самобутність – це ніщо, що людина – це егоїстичне створіння, яке лише прагне максимальної свободи, багато їжі і розваг, що у світі нема нічого високого, ідеального, духовного, нема самої ідеї Бога, що людям для повного «прогресу» потрібно звільнитися від усіх можливих моральних авторитетів, оголосити традиційні вартощі – Бога, Батьківщину, Родину і Мистецьку красу – «відносними» і жити лише в системі споживацтва та за критеріями ВВП.
Постать Івана Франка вибрана космополітичними лібералами не випадково. Як письменник, політичний діяч, ідеолог, публіцист, науковець І. Франко зробив для побудови української нації надто багато, як ніхто інший в нашій історії. Тому підточити могутність «старого дуба» (Т. Шевченко), дуба, що випромінює силу національного духу і думки, що двигтить енергією національного розвитку і гідності, що сяє блиском краси українського художнього слова, – це особливо спокуслива ціль для лібералів. У цьому стремлінні до повалення особистостей світовий лібералізм апелює до одного з найнижчих інстинктів, які є в людині: зухвало переконати себе й інших, що нічого високого і духовного нема на світі, що геній такий самий, як і ми, малі і брудні, що він так само «сякається в хустинку» (Є. Маланюк) і нічим не відрізняється від нас.
Однак сьогодні, осмислюючи цей історичний досвід лібералізму і тенденції в сучасній українській культурі, ми хочемо наголосити для українства наступне. Деструктивні сили зла діють завжди і в кожному суспільстві, і це повинно лише морально гартувати ліпших його членів; іноді тенденції до деструкції і занепаду можуть ставати смертельно загрозливими, як, наприклад, цілком бісівські культурно-ідеологічні тенденції охопили Російську імперію від 1900-го року, у період пікового розвитку її культури, і закінчилися вакханалією атеїстичного, антитрадиціоналістського большевизму після 1917-го року. Тоді так само цинічні і деструктивні ліберальні інтелектуали стали володарями дум суспільства. Тоді ліворадикальні настрої та ідеї поширювалися в усій Європі, але перемогли чомусь тільки в Росії. Пояснення одне: усе залежить від моральної витримки і національної мобілізованості суспільства. У кожній історично небезпечній ситуації кожне суспільство, якщо хоче зберегтися, повинно виявити належну міру сміливості і рішучості щодо тенденцій розкладу. За Т. Шевченком, це означає просто: «в морду затопити», як «один козак із міліона свинопасів» (вірш «Юродивий»). Бо коли тих, малих і брудних, хоч і кучерявих, стане категорично більше, то самі тенденції перетворяться із загрозливих у смертельні.
Олег Баган
Науково-ідеологічний центр
ім. Д. Донцова
о. Іван Гаваньо
Українське Богословське
Наукове Товариство
Петро Іванишин
доктор філологічних наук,
професор кафедри української
літератури та теорії літератури
Дрогобицького державного
педагогічного університету
ім. І. Франка
Любомир Сікора
голова депутатської комісії
з питань культури, молоді і спорту Дрогобицької Районної Ради, керівник ВГО «Бойківське етнологічне товариство»
Залишити коментар