СКАНДАЛ НА ВІЛЛІ ЯРОША В ДРОГОБИЧІ: А ЧИ БУВ ІВАН ФРАНКО?

Як легко плюнути в велике –

У нього точно попаде.

Усе бридке й усе безлике

Тоді собі ціну складе.

 

Ліна Костенко

 

25 липня 2013 року перший день Франко-фесту в Дрогобичі в рамках Франко.Місії вибухнув скандалом.

Означена модератором Юрієм Кучерявим зустріч з Володимиром Єшкілєвим і Олегом Лишегою на тему “Дві години переоцінки Івана Франка” була від самого початку провокативною за своєю суттю – і не лише в літературному плані. Очевидно, творці ідеї знесення з п’єдесталу Каменяра (а цей процес розпочався не вчора) не очікували спротиву.

 

Володимир Єшкілєв має своєрідне бачення Івана Франка. Зрештою, це справа кожної людини, як дивитися на того чи іншого письменника, бо від суб’єктивного погляду ми нікуди не дінемося. Але є правда життя, з якою треба рахуватися, тим паче коли маєш справу не з професійними літераторами, які ладні пробачити тобі все, зважаючи в тім числі й на власний творчий характер, а з людьми, які Івана Франка знають, шанують і вважають національним генієм, піднімати руку на якого нікому не дозволено.

 

Володимир Єшкілєв, відомий насамперед як творець так званого “станіславського феномену”, автор декількох романів, колишній головний редактор багатьох знакових свого часу часописів, а нині викладач вишу, мабуть, забув цю просту істину, а, можливо, в силу своєї амбітності, присутньої в тих, хто хоче вивищитися за рахунок великих, і не збирався її враховувати, вважаючи, що має право на істину в останній інстанції й нижче його рівня виправдовуватися за те, що він думає саме так, а не інакше.

 

Аналізуючи тепер, що ж вивело з рівноваги тих, хто зазвичай у Дрогобичі характеризується толерантністю (за винятком, можливо, хіба що відомого в Україні й за її межами пропагандиста всього бойківського Любомира Сікори), розумію, що це були, з одного боку, необачні слова Володимира Єшкілєва, а, з іншого, свідома провокація, яка, можливо, й має літературний сенс. Але зазначу від себе, що як конституцію не можна приймати на всенародному референдумі, бо не кожен має можливість оцінити юридичні переваги тієї чи іншої дефініції, так і суб’єктивні навіть не літературні, а літературознавчі сентенції не слід кидати “в маси”, бо отримаєш нерозуміння і навіть “камінь” у відповідь.

 

Коли Володимир Єшкілєв говорив про те, що Іван Франко – “смішний”, то мав на увазі слова певного кола, м’яко кажучи, супротивників Каменяра. Але заради об’єктивності треба було наводити й протилежні думки, що й зробив присутній на зустрічі дрогобичанин Костянтин Федьків, чим, мабуть, викликав здивування у маститого автора. Були й інші “шулерства”, на які годі було відповісти, зважаючи на формат зустрічі, яка не передбачала дискусії.

 

“… письменник має потяг до розігрування можливого канону сучасної літератури та різноманітних “інтелектуальних” провокацій у літературному процесі” – так сказано про Володимира Єшкілєва у Вікіпедії. І коли він говорить, що “українська література є великим літературним провалом”, то на цьому тлі слід, очевидно, говорити і про провал Івана Франка. На думку письменника, Іван Франко був цивілізатором, що притаманне багатьом у ХІХ столітті, причому цивілізатором з глибокими знаннями. За його словами, література була для Івана Франка інструментом. “Послуговуватися науковими статтями в суспільстві дуже важко, а тому він писав притчі”, – наголосив Володимир Єшкілєв. Саме література, на його думку, стала цивілізаторською місією Івана Франка. “У нього є значні твори, вони смішні, вони наповнені почуттям. Це той вид мистецтва, який іде поза якимись редакторськими лабіринтами”, – стверджував письменник. На думку Володимира Єшкілєва, Іван Франко просто був людиною, а не лише виконував свою місію. Його людський потенціал був ширший, ніж його місія. “І це добре, – сказав Володимир Єшкілєв, – бо ми часто зустрічаємо людей, місія яких ширша, ніж вони особисто”.

 

Ось такий вінегрет думок вкупі з зарахуванням Каменяра до масонів, загальний тон, що, мовляв, Іван Франко чогось не розумів чи чогось не досяг, метафізична артикуляція проблеми – змусили присутніх скоректувати хід проведення зустрічі.

Найперше не витримав колишній міліціонер Степан Сабат, який свого часу закінчив філологічний факультет Дрогобицького вишу імені Івана Франка. Його спіч був щирим і стосувався, що називається, прописних істин, засвоєних нами ще з радянських часів. Але коли тоді це були ідеологеми задля захисту Системи, то для багатьох Каменяр сприймався саме так. Визначальною була народна любов до Генія Нації, а не ідеологічне забарвлення.

 

Оливи до вогню підлив відомий культурознавець і захисник бойківського світу Любомир Сікора. Його виступ був емоційним, а необачно сказане “ви нам не розказуйте, хто такий Франко, ми і без вас знаємо” – взагалі не вимагало дискусійності. Та коли він ужив слово “онанізм” стосовно модератора зустрічі, пристрасті розгорілися. Юрій Кучерявий наполягав на видаленні Любомира Сікори з аудиторії (зустріч відбувалася на віллі Яроша, де зараз розташований біологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка), але той пручався і виголошував свої тиради, звинувачуючи гостей у всіх смертних гріхах.

Ситуацію міг би врятувати викладач Дрогобицького вишу Ярослав Радевич-Винницький, навівши аргументи й факти щодо нікчемності, висловлюючись юридичною мовою, дефініцій Єшкілєва, але модератор слова йому не надав. Проте вчений особливо на цьому й не наполягав і не знайшов нічого кращого, ніж покинути аудиторію. Вслід за ним подався й десяток місцевих патріотів. До слова сказати, що всього було чоловік двадцять присутніх, бо належної інформаційної кампанії щодо цієї зустрічі здійснено не було. Оцей пасивний спротив місцевої інтелігенції навряд чи можна назвати захистом Івана Франка.

 

Після цього розмова відбувалася в спокійному тоні, чому сприяла блага розповідь Олега Лишеги про Івана Франка. Це теж митець із Івано-Франківщини, як і Володимир Єшкілєв. Він першим серед українських літераторів отримав премію ПЕН-клубу, був в опалі у влади за радянських часів, а тому не міг видавати книжок. Сам Олег Лишега “відносить себе до поетичної традиції, що визначається іменами Івана Франка та Богдана-Ігоря Антонича”. Так принаймні сказано у Вікіпедії в статті про нього.

Я би назвав підхід Олега Лишеги до Івана Франка як етнографічно-побутово-медичний, що, звичайно, не може уповні охопити постать Генія. Але це теж точка зору, з якою можна погоджуватися чи ні, це та фортеця, за мурами якої поет почуває себе комфортно. Еетнографічно-побутова складова дає нам можливість уявити, в яких умовах жив Іван Франко, що і хто його оточував, з ким і яким було його спілкування. Медичний підхід (божевілля Франка Лишега охарактеризував як яснобачення) дають можливість зрозуміти, як важко в таких умовах творилося Каменярові. Проте за таких обставин і навмисного звуження простору для досліджень не доводиться говорити про те, аби заглянути в творчу майстерню поета, зрозуміти його людський біль – не у фізичному значенні цього слова, а за народ. Ми часто бачимо великих людей у життєвих обставинах, і можемо мати навіть негативне враження щодо поведінки в побуті, але ж не це головне в цій людині, а, власне, його творчість, творча лабораторія, і саме інженери людських душ, якщо вони себе такими вважають, повинні би найбільше дбати про розкриття внутрішнього світу, а не про зовнішні ознаки буття Генія.

 

Олег Лишега читав есе про Івана Франка, побудоване на фактичному матеріалі, зі своїми вкрапленнями, і таке письмо, звісно, має право на існування, хоча особисто мене у Франка приваблює зовсім інше, зокрема його бунтарська національна складова.

Від імені дрогобицької інтелігенції виступила акторка місцевого театру, яка попросила вибачення за тих, хто некоректно, м’яко кажучи, повівся з гостями.

На відверте спілкування вже часу не вистачало, але все ж я намагався скерувати зустріч у конструктивне русло.

Як на мене, говорити про “провальність” української літератури, по меншій мірі, свідчить про меншовартість. Хоча пізніше, ламаючи запропоновану Юрієм Кучерявим гру, я й запитував у Володимира Єшкілєва, що саме він має на увазі, говорячи про провальність, проте аргументованої відповіді не отримав. Не можна ж усерйоз вважати, що українська література є провальною, а Іван Франко – не світовий геній лише на тій підставі, що не маємо жодного лауреата Нобелівської премії з літератури. Очевидно, мова насамперед іде про політичне ставлення до України як меншовартісної держави з боку сильних світу цього. Можемо говорити і про тих, хто входить до Нобелівського комітету. З іншого боку, в нас були і є сильні письменники, достойні того – принаймні на наш суб’єктивний погляд – бути лауреатами Нобелівської премії, але в силу різних обставин цього не сталося. Маємо також приклади, коли потужні письменники світового рівня теж не ставали лауреатами цієї престижної премії. Зрештою, це у великій мірі лотерея, і чимало випадковостей, суб’єктивних суджень членів комітету не завжди дозволяють вибрати найдостойніших, хоча, з іншого боку, маючи чимало несподіваних рішень, можемо лише подякувати Нобелівському комітету, що не оминув своєю увагою справді цікавого і достойного письменника.

 

Можна погодитися з Володимиром Єшкілєвим, що українська література є мало цитованою порівняно з іншими світовими літературами, а це вважається одним із основних показників у світовій практиці. Якщо більше читають англомовну чи іспано-германо-французьку літературу, то цьому є об’єктивне пояснення з точки зору масовості й кількості населення відповідної національності. Можемо говорити про неймовірно малу кількість перекладів з української на світові мови. На цьому тлі, скажімо, Юрій Андрухович чи Оксана Забужко виглядають піонерами української літератури в цивілізованому світі. Але не все пояснюється популярністю чи кількість накладів виданих книг. Наприклад, у Китаї є автори, яких в Інтернеті читають мільйони користувачів, але чи знаємо ми їх? І якби одному з таких китайських авторів, який, до речі, не є таким популярним на тлі інших в Інтернеті, не присвоїли минулого року Нобелівську премію, ми б і не знали про нього. Українська література і тут пасе задніх, бо, на відміну, скажімо, від російської, у нас і досі нема перекладу бодай одного твору цього автора з китайської на українську.

Я все-таки “добив” Володимира Єшкілєва запитанням, чи бачить він перспективи української літератури? Письменник скромно відповів: “Я над цим працюю”. Дозволю собі не коментувати відповідь. Зазначу лише, що Франко відпочиває…

 

Не сприйняли всерйоз Володимир Єшкілєв і Олег Лишега моєї тези про те, що настав час для повного видання творів Івана Франка. Нинішній п’ятдесятитомник є далеко не повним, а вся спадщина Каменяра, на думку експертів, складає понад сто томів. Я навів слова покійного професора Зенона Гузара, який викладав у Дрогобицькому виші, про те, що “повного” Франка за радянських часів не видавали тому, що Лев Толстой мав “лише” дев’яносто томів. В Інтернеті гуляє чимало моїх статей на цю тему, як і про “приватизацію” Івана Франка різними політичними силами, а тому не буду повторюватись.

Що ж маємо у сухому залишку? Перший день Франко-фесту показав, що Іван Франко фактично залишився десь збоку. Головним виявилося не заглиблення у його внутрішній світ, чого вимагають реалії часу, а знесення його з п’єдесталу. Суть проблеми глибоко дослідила Ліна Костенко, чиї слова я виніс в епіграф до цієї статті.

Наступ на Франка розпочався не сьогодні. Маємо так званий ліберальний підхід до його творчості з елементами буцімто європейського бачення проблеми. Критики цього типу рішуче відмітають національний, націоналістичний аспект в оцінці того чи іншого письменника, зосереджуючи свою увагу або на побутовому рівні, або на етнографічному. При цьому митець зводиться до інтернаціонально-космополітичних інтенцій, нівелюється його націотворча складова.

Франко не єдиний у цьому списку. Маємо “вурдалаку” Шевченка, “лесбіянку” Лесю Українку… Причому роблять це люди, які на побутовому рівні не переносять один одного, але тут дивовижним чином сходяться.

Це для мене не дивина, але дивно тоді спостерігати на цьому тлі за проведенням у тому ж Дрогобичі фестів, присвячених Брунові Шульцу. Ті ж ліберально-космополітичні теоретики не дозволяють собі й слова кривого сказати про дрогобичанина, який загинув від кулі гестапівця. А ось над Франком у рамках подібних фестів можна збиткуватися за повною програмою!

Модерація зустрічі Юрієм Кучерявим із “Дзиги” змушувала бути готовим до провокації. Він уже модерував подібну зустріч у Львові щодо книги Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”, після чого наша Совість Нації відмовилися проводити тури Україною. Трохи раніше непоміченим за участю цього ж модератора пройшло збиткування над Тарасом Шевченком – “гульвісою і пияком”, мало не в стилі відвертого анти-українця Олеся Бузини. А якщо прочитати інтерв’ю Юрія Кучерявого на Інтернет-сайтах чи в газетах, то бачиш дивовижні збіги: і література в нас провальна, і української літератури взагалі нема. Ні, свій сенс у ці слова він, звичайно, вкладає, і з ним можна сперечатись, якщо він взагалі прислухається до іншої думки, але стилістика видає однодумців з головою. До речі, Володимир Єшкілєв і Олег Лишега теж брали участь у заходах, де модератором виступав Юрій Кучерявий.

І все-таки мене більше цікавлять ідейні замовники та організатори цієї брудної кампанії, які, як завжди, залишаються в тіні. Виконавці завжди різні, і тому на них скеровані всі стріли осуду. А ось ті, хто хоче зруйнувати українську літературу – як, зрештою, й українську націю, – спокійно снують свої підступні замисли й далі.

Зазвичай Франкові урочистості відбуваються наприкінці серпня. Тоді до них найбільше прикута увага громадськості й політичних сил. Франко-фести оминають увагою. Не треба Партії регіонів, з якою та ж “Свобода” бореться наприкінці серпня в Нагуєвичах, якщо у липня підступні ліберали й космополіти, як шашіль, точать зсередини українське, намагаючись скинути Івана Франка з п’єдесталу. Марні зусилля, пані та панове!

 

Анатолій ВЛАСЮК