ЯРОСЛАВ ВАЛЮХ: “НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНІ Я ПРИСЯГАВ НА БІБЛІЇ”

19.08.2013 09:19, vlas:

Відійшов у вічність Ярослав Валюх. Декілька років тому я брав у нього інтерв’ю, яке пропоную вашій увазі.

Ярослав Васильович Валюх, якому вже далеко за 70 років, навіть не відгукнеться, якщо ви назвете його прізвище з наголосом на першому складі. Валюх – із наголосом на літері “ю”, – бо його давній предок був запорізьким козаком, людиною надзвичайної сили, який “валив” супостатів!

Мабуть, ця життєва енергія, жадоба до життя передалась і моєму співрозмовникові. Ярославові Васильовичу довелося стільки пережити, що інший би вже давно зламався, не витримав би та й просто змирився з долею. А пан Валюх ще має свіжу думку. За новизною у філософських поглядах він може позмагатися зі знаними вченими. Його пропозиція щодо збереження тепла здатна, як на мене, зробити революцію в енергетиці України.

Рамки газетної статті не дозволяють уповні розповісти про Ярослава Васильовича Валюха. Для цього треба написати книгу. Тому читачам пропоную найцікавіше.

 

ФІЛОСОФІЯ ЯРОСЛАВА ВАЛЮХА

 

На Дрогобицькому залізничному вокзалі 22 січня 1996 року була встановлена меморіальна дошка із надписом: “В цьому приміщенні в 1943 році при німецькій окупації знаходився газетний кіоск і конспіративна квартира Проводу ОУН-УПА с.Раневичі”.

Мало хто й досі знає, що продавцем у тому газетному кіоскові був якраз Ярослав Валюх, якому тоді не виповнилося ще й 18-ти років. За спеціальним паролем він приймав звідусіль посланців, які привозили підпільну літературу чи мали якісь інші нагальні справи, і скеровував їх до керівника боївки.

6 грудня 1943 року, в день свого 18-ліття, Ярослав Валюх склав присягу на Біблії і став членом УПА. Для нас, що виросли на піонерії та комсомолії, це важко збагнути, але ту клятву Ярослав Васильович проніс крізь усе життя, і для нього Україна – не порожні слова, за неї він проливав кров і не раз ризикував життям.

Ярослава Васильовича могли вбити німці (його визнали диверсантом, коли він ремонтував машини в автомайстернях під Львовом) і росіяни (коли, поранений, у складі дивізії “Галичина” потрапив у полон під Бродами). Життя у другому випадкові йому врятував капітан Радянської Армії Михайло Юрченко, який ніколи не соромився говорити українською. Спецоргани відправили Ярослава Валюха на спецперевірку вглиб Росії, і там він двічі міг загинути, отримавши важкі травми, працюючи на шахті. Але всім смертям назло вижив і навіть узяв у дружини дівчину, чий предок теж був запорізьким козаком.

Про те, як за завданням УПА Ярослав Валюх здобув у Німеччині машину зброї, можна писати детектив. Як і про те, що радянські спецоргани визнали його “власівцем”, хоча він ніколи ним не був, а в незалежній Україні його й досі не можуть реабілітувати. Ще до недавнього часу прокуратура надсилала йому відписки, посилаючись на закони неіснуючої УРСР.

Але менше з тим! Ярослав Валюх завжди зі здоровим скептицизмом ставився до життя, а допомагала йому вижити природня мудрість і народна філософія. Ярослав Васильович вважає, що і він має свій внесок у цю мудру науку.

Як відомо, все людство ділиться на чотири категорії. Це – сангвініки, холерики, флегматики та меланхоліки.

– В свою чергу, – каже Ярослав Валюх, – я прийшов до висновку, що людей також можна поділити на чотири групи в залежності від інтелектуальних здібностей. Це – люди мудрі, розумні, прогресивно мудрі і залежні. Одночасно хочу застерегти, що дурних людей у природі не буває, якщо, звичайно, вони не є психічно хворими. Кожна людина на своєму місці є професором власної справи. А тому вона гідна поваги інших людей. Отже, мудрі люди – це ті, що всі свої інтелектуальні здібності віддають своєму народові і людству, забуваючи про власні блага і блага своєї родини. Це люди інтелігентні з широким кругозором, винахідники та наукові працівники, живуть вони в нестатках. Про цих людей повинна дбати держава. Самі вони не в силах упоратися зі своїми пропозиціями та винаходами, але вони творять славу своєму народові та людству. Друга група – це розумні люди, це ті, що всі свої інтелектуальні здібності віддають для свого блага і своєї родини та близьких, а решта, що залишається, – своєму народові та людству. Це багаті люди, які свої блага утворюють за рахунок мудрих людей. Це люди, в яких засобом на існування є сила, хитрість та язик. Їх неможливо переконати, але до них також треба ставитися з повагою та пошаною. Третя група – це прогресивно мудрі люди. Це ті, що свої інтелектуальні здібності віддають народові й людству, одночасно не забуваючи про свої блага і благо своєї родини. Ці люди надзвичайно талановиті, дають самі собі раду в своїх проблемах, мають широкий кругозір в політиці, є чесними і непідкупними громадянами своєї держави. Щасливий той народ, яким керують ці люди. І, нарешті, четверта група – це залежні люди. Це ті, що свої інтелектуальні здібності мудро віддають своєму народові і своєму благові та своїй родині і близьким. Ці люди в основному залежні від влади, якій вони ретельно служать, це керівники різних підприємств, військовослужбовці, працівники міліції, служби безпеки і судочинства. Держава і суспільство повинні з великою повагою і пошаною ставитися до кожного з цих чотирьох категорій людей, бо це не їхні примхи, а їхній природний стан.

 

“УКРАЇНА-97” – РЕВОЛЮЦІЯ В ТЕПЛОЕНЕРГЕТИЦІ

 

Можна скептично ставитися до філософії Ярослава Валюха, але його пропозиція щодо теплозбереження заслуговує на якнайсерйознішу увагу. 

Ще з 1965 року у його власному будинкові, що має площу 76 квадратних метрів, вмонтовано чотири батареї по сім секцій. У хаті завжди тепло, а витрати на теплозбереження – мінімальні. Ярослав Валюх змонтував власну опалювальну систему. Його ідеєю вже скористалося чимало людей, які лише дякують йому за це. 

Двадцятого січня 1997 року він звернувся з листом до Президента України Леоніда Кучми з пропозицією запровадити таку ж систему теплозбереження по всій державі. Назвав її “Україна-97”. Упродовж цих років йому приходять чемні відповіді з різних інстанцій, куди Адміністрація Президента скерувала його листа, але віз і нині там.

– Пане Ярославе, в чому суть Вашої пропозиції?

– Моя пропозиція стосується удосконалення класично діючої двопровідної системи (КДДС). Принцип її побудови суперечить фізичним законам. Гарячий теплоносій від котла чи котельні повинен подаватися до апарата (батареї) у нижню горловину, а виходити через верхню. Зараз же тепло йде зверху донизу.

– Вибачте, але чи є тут якась принципова різниця?

– Кожна господиня знала ще з давніх-давен: щоб нагріти чи закип’ятити воду в горщику, полум’я чи тепло повинно бути подане знизу, тому горщик мав відповідну форму. Ми знаємо також, що в електрочайника нагрівальний елемент повинен бути розташований внизу, тому що гарячі молекули води природньо рухаються з місця, що нагрівається, догори. Відомо, що свічка, коли стоїть і горить, дає нормальне світло і тепло. Якщо повернути її навпаки, вона теж горітиме, але скільки ж воску буде скапувати з неї, не додавши енергії, яка закладена в ньому. Нарешті, ще школярі вчать, що гаряча вода набагато легша за холодну, тому вона легенько рухається догори, тобто з нижньої частини апарата (батареї) у верхню частину. Отже, рух знизу догори – природніший, ніж навпаки.

– Отже, всі ці роки теплоенергетики послуговувалися хибною теорією?

– Нині КДДС має порівняно малий коефіцієнт корисної дії, випромінювання складає приблизно 30 відсотків. В основному нагрівається верхня частина апарата. На межі між гарячою і холодною водою постійно йде боротьба між гарячими і холодними молекулами води, а тому нижня частина майже холодна або ледь тепла за рахунок теплопровідності металу – ємкості апарата (батареї). При подачі гарячого теплоносія в апарати житлового чи виробничого приміщення у цій системі діють два рухи теплоносія – турбулентний і ламінарний. Перший проходить посередині порожнини апарата, а другий омиває внутрішні стінки і передає свою енергію на зовнішню поверхню апарата, випромінюючи тепло в приміщення. Якщо згадані вище рухи зустрічають опір гарячої води, яка має природню дію знизу догори, тоді все тепло реалізується на боротьбу всередині апарата, а тому потрібно постійно додавати новий гарячий теплоносій, тобто витрачати більше електричної енергії, застосовуючи потужні електродвигуни (це те саме, що гладити котика проти шерсті, йому це боляче і неприємно). Якщо ж згадані рухи співпадають із напрямком гарячого теплоносія знизу догори, тобто з гарячою водою, яка має природню дію знизу догори, все піде на користь тепловіддачі апарата, а, значить, потрібно менше електричної енергії витрачати. У цьому випадкові гладимо котика за шерстю, йому приємно, і сили на це потрібно набагато менше. Коефіцієнт корисної дії моєї системи – понад 90 відсотків, а не 30, як у нинішньої. Для виходу України з енергетичної кризи доведеться зробити революцію в теплоенергетиці. На цю затію піде 4-5 років. Певна річ, будуть витрати, які, проте, потім швидко окупляться.

– Невже вчені мужі не розуміють переваги Вашої теорії?

– Знаєте, важко змиритися з тим, що цілі науково-дослідні інститути протягом десятиліть працювали не в тому напрямкові. Я розумію цих людей. Якщо на початках вони відкидали мою систему з порогу, то тепер, після декількох років листувань, стверджують, що вона має право на існування, хоча нічого практично не роблять для того, щоб втілити її в життя. Але я не маю наміру здаватись і думаю, що моя ідея принесе ще багато користі Україні.

 

Анатолій ВЛАСЮК

Tags: Дрогобич. No Comments on ЯРОСЛАВ ВАЛЮХ: “НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНІ Я ПРИСЯГАВ НА БІБЛІЇ”

СТЕБНИЦЬКА КАТАСТРОФА 1983 РОКУ МОЖЕ ПОВТОРИТИСЬ

15.08.2013 16:39, vlas:

Стебницький “Полімінерал” укотре хочуть приватизувати. Вже ніби й інвестора знайшли – Бахматюка Олега Романовича.

А поза тим четвертий місяць людям не платять зарплати. Наразі ніхто не страйкує, але вже лунають тихі заклики пікетувати колію, як це було “у старі добрі часи”.

Біда в тім, що в землю не закачують соляних розсолів. Добре, що зараз сухе літо. А якщо підуть дощі? Все це може знову обернутися екологічною катастрофою, як у сумно-пам’ятному 1983 році. За словами керівника підприємства Миколи Яковлєва, лише штрафи сягатимуть п’яти мільйонів гривень. І це при тім, що загальна заборгованість нині складає 27 мільйонів гривень.

 

ОЛЕГ ЯГОЦЬКИЙ: “Призупинення природоохоронних заходів може призвести до катастрофічних процесів”

 

Прокоментувати ситуацію я попросив колишнього керівника Державної екологічної інспекції у Львівській області Олега Ягоцького. Він дрогобичанин, а тому ситуацію знає, як кажуть, не з чужих слів. Ось що він сказав:

– Стебницьке ДГХП “Полімінерал” остаточно сформувалося в 1946 році на базі однойменного калійного родовища, яке являє собою унікальні поклади полі-мінеральних руд із запасами близько 700 мільйонів тонн. Родовище відроблялося двома підземними рудниками загальною потужністю 4 мільйони тонн руди на рік.

В зв’язку із низькою ефективністю технології збагачення, високою енергоємністю виробництва і відсутністю вільних ємностей для складування відходів у 1988  році збагачувальна фабрика була повністю зупинена на реконструкцію (яка через відсутність власних і державних коштів так і не проведена), а в руднику № 2 припинено видобуток руди. В даний час в зв’язку із незадовільним станом вузла середнього подрібнення рудник № 1 не працює. Рудник № 2 перебуває в аварійному стані через  надходження  прісних вод, інтенсивне карстоутворення та провали земної поверхні.

Багаторічний видобуток і переробка калійної руди на Стебницькому державному хімічному підприємстві “Полімінерал” створили ряд екологічних проблем загальнодержавного значення, що є одним з найбільш загрозливих в регіоні,  основними з яких є:

– ліквідація хвостосховища (утилізація рідкої і твердої фази відходів колишньої збагачувальної фабрики) з рекультивацією земель;

– ліквідація більш як 24 мільйонів кубічних метрів пустот (підземних гірничих виробок), які утворені при відробці запасів руди;

– ліквідація солевідвалів і рекультивація порушених земель, на яких вони розміщені;

– просідання земної поверхні і утворення карстів на гірничому відводі підприємства (в зону просадки потрапляє частина залізниці Львів-Трускавець, автодорога Стебник-Трускавець, автодорога Дрогобич-Трускавець).      

Для стабілізації техногенно-екологічної ситуації в районі діяльності підприємства  було запропоновано здійснити консервацію рудника №2 шляхом заповнення його порожнин розсолом.

З метою розв’язання вказаних проблем розроблений “Комплексний проект консервації рудника № 2 і рекультивації порушених земель” Стебницького ДГХП “Полімінерал”, який пройшов всі необхідні експертизи і затверджений розпорядженням Кабінету Міністрів України №166 від 24.03.2004 р.

Стебницьке ДГХП “Полімінерал”, починаючи з 2004 року, було виконавцем робіт з реалізації вказаного проекту за бюджетною програмою “Реструктуризація та ліквідація об’єктів підприємств гірничої хімії і здійснення обов’язкових природоохоронних робіт у складних і небезпечних підземних умовах” згідно вимог Законів України про охорону навколишнього природного середовища та охорону надр і з метою забезпечення екологічної рівноваги в регіоні, а саме:

– тампонажні та закладувальні роботи в зонах карстоутворення;

– постійне відкачування аварійних водопритоків із шахти на поверхню ;

– підтримання земної поверхні від просідань та провалів в ІІІ зоні округу санітарної охорони курорту Трускавець ;

– забезпечення умов стійкості дамби хвостосховища.

На даний час “Комплексний проект консервації рудника № 2 і рекультивації порушених земель” через відсутність належного фінансування реалізується не в повному обсязі, через що основні об’єкти з приготувування і перекачки розсолів з хвостосховища на рудник № 2 введені в експлуатацію зі значним відставанням, а приготування і подача розсолів в гірничі виробки розпочато лише в листопаді 2009 р. ( 45 тис. м3), в 2010 р. через відсутність фінансування закачано – 48 тис. м3., в 2011 р. – 166,6 тис.м3, в 2012 р. – 296 тис.м3. У 2013 році приготування і перекачка розсолів не здійснюється, оскільки відсутнє фінансування. Припинення перекачування  розсолів може призвести до інтенсифікації фільтраційних процесів в дамбі і вимагає якнайшвидшої відкачки розсолів у рудник №2. Єдиним способом уникнення скиду розсолів з хвостосховища в мережу р. Дністер є їх закачування у вироблений простір рудника №2 на підставі розробленого і затвердженого “Комплексного проекту…”.

У квітні 2013 року Державною казначейською службою припинено фінансування за бюджетною програмою в частині реалізації “Комплексного проекту Стебницького ДГХП “Полімінерал”.

Призупинення природоохоронних заходів, передбачених проектом, може призвести до катастрофічних процесів: переповнення хвостосховища – розмив дамби і забруднення гідрографічної сітки басейну ріки Дністер, розчинення підземних опорних ціликів, обвалів стелин відпрацьованих камер та земної поверхні, а також можливе повторення аварії 1983 року на хвостосховищі.

 

РОМАН ІЛИК: “підприємство продовжує руйнуватися, втрачаючи свою унікальність та інвестиційну привабливість”

 

Ще 5 лютого 2013 року народний депутат України Роман Ілик, обраний по Дрогобицькому виборчому округу № 121, куди входить і Стебник, скерував депутатський запит голові Фонду державного майна України Олександрові Рябченку. В документі зокрема сказано:

“Стебницьке ДГХП “Полімінерал” володіє потужною власною сировинною базою, що вигідно відрізняє його від інших виробників мінеральних добрив в Україні.

Однак уже більше 15 років підприємство простоює і сільське господарство України змушене закуповувати  калійні мінеральні добрива за кордоном (Білорусія, Російська Федерація) на суму біля 1 млрд. доларів США щорічно.

Слід особливо зауважити, що підприємство є місто-утворюючим, а тому існуючий стан речей навколо підприємства призводить до соціальної напруги в м. Стебнику.

Як Вам відомо, кілька років тому з метою залучення інвестицій Стебницьке ДГХП “Полімінерал” було передане із сфери управління Мінпромполітики до Фонду держмайна України. Однак всі намагання Фонду провести приватизацію цього підприємства зазнали невдачі. Тим часом підприємство продовжує руйнуватися, втрачаючи свою унікальність та інвестиційну привабливість. На даний час підприємство виконує тільки природоохоронні роботи, що фінансуються з Держбюджету України”.

 

“Можливий техногенний землетрус силою в 8 балів за шкалою Медведєва”

 

15 травня цього року до Романа Ілика надійшло письмове звернення конференції трудового колективу. В документі зазначено, що з 2004 року підприємство виконувало роботи з реалізації “Комплексного проекту консервації рудника № 2 і рекультивації порушених земель”. Розпорядженням Кабінету Міністрів № 166 від 24 березня 2004 року кошторисна вартість була визначена в сумі 162 мільйони 400 тисяч гривень.

“За час реалізації проекту виконано значний об’єм робіт, – сказано у зверненні, – збудовано інфраструктуру закладочного комплексу на загальну суму 70,9 мільйонів гривень. Науковці, які проводили моніторинг за станом зміни техногенно-екологічної ситуації, а це представники німецької фірми KUTEK, Відділення гірничо-хімічної сировини Академії гірничих наук України, констатували, що підприємству завдяки виконаним заходам вдалося стабілізувати техногенно-екологічну ситуацію в зоні його діяльності”.

16 червня 2011 року наказом № 900 та 4 жовтня 2012 року наказом № 3625 Фонду державного майна України було прийняте рішення про приватизацію Стебницького державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал” шляхом продажу акцій.

Після проведення всіх обов’язкових процедур наказом ФДМУ від 14.01.2013 р. №36 Стебницьке державне гірничо-хімічне підприємство “Полімінерал” було перетворене у Публічне акціонерне товариство “Стебницьке гірничо-хімічне підприємство “Полімінерал”, а наказом від 23.03.2013 р. № 394 було припинене функціонування Стебницького державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал”. На виконання вказаних наказів було проведено переоформлення підприємства в державній реєстраційній службі, органах статистики, податковій службі.

А далі представники трудового колективу пишуть:

“Однак після перетворення підприємства Міністерством фінансів України дана вказівка Державній казначейській службі про призупинення фінансування за бюджетною програмою в частині реалізації “Комплексного проекту Стебницького ДГХП “Полімінерал”.

Призупинення фінансування цього проекту приведе до виникнення заборгованості на “Полімінералі” до кінця року: по зарплаті – 4 мільйони гривень, по Єдиному внеску – 1,6 мільйона гривень, по електроенергії – 1,4 мільйона гривень, по платежах і послугах – 1,2 мільйона гривень. Близько 200 шахтарів та їх сімей залишаться без засобів існування.

Відсутність фінансування за бюджетною програмою в частині реалізації “Комплексного проекту…” приведе до неможливості виконання природоохоронних заходів, передбачених проектом, поновить, а в окремих випадках прискорить процеси просідання земної поверхні і утворення техногенних карстів в районі важливих комунікацій (автодорога Львів-Трускавець, водогін Гірне-Дрогобич, ЛЕП 110 і 220 кВ), приведе до переповнення хвостосховища внаслідок опадів через неконтрольоване поступлення надсолевих прісних вод в підземні гірничі виробки, відбудеться розчинення опорних ціликів, що може призвести до раптового обвалу стелин відпрацьованих камер та земної поверхні і спровокує, за прогнозом науковців Калуського НДІ “Галургії”, техногенний землетрус силою в 8 балів за шкалою Медведєва із руйнацією гідроспоруд хвостосховища, будівель і споруд”.

А тепер деяка інформація для роздумів і без коментарів.
У згадуваному документі за №900 від 16.06.2011 року говориться про приватизацію Стебницького підприємства на підставі поданої заяви від Компанії “Eastwell”. Повне найменування емітента: ПУБЛІЧНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО “ДНІПРОТЕЛЕКОМ”. Місце проведення державної реєстрації: ВИКОНАВЧИЙ КОМІТЕТ ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ МІСЬКОЇ РАДИ. Місцезнаходження емітента: 49059, м. Днiпропетровськ, вул. Будівельників 34. Інформація про засновників емітента:Відкрите акціонерне товариство “Дніпровський машинобудівний завод”, Daewoo Telecom LTD, EASTWELL S.A. LTD.


ЧОГО ЧЕКАЄМО, ПАНОВЕ?


 


Схоже, влада, яка би мала бути державною за своєю суттю, неадекватно реагує на небезпеки, що нависли над Стебником і Трускавцем, що знаходиться поруч.


Голова Фонду державного майна України Олександр Рябченко, креатура Компартії України, 12 червня 2013 року видав наказ № 825 “Про затвердження єдиного плану-графіка виставлення на продаж у 2013 році об’єктів В, Г”, серед яких є і Стебницьке підприємство. Основна мета даного документу визначена однозначно: “з метою вжиття заходів для забезпечення грошових надходжень від приватизації майна до Державного бюджету України у 2013 році”.


Передбачено пільговий продаж акцій згідно з планом розміщення акцій товариства за ціною 0,125 грн за акцію, у тому числі працівникам підприємства та прирівняним до них (у праві набуття власності на акції) особам - сумарною номінальною вартістю 765 грн. кожному.


А взагалі має бути 258 мільйонів акцій по 25 копійок кожна, причому кожному представникові трудового колективу припадає по 3060 акцій.


Вгадайте з трьох разів, скільки людей придбало акції на момент написання статті? 19! Причому відразу їх перепродали. Схоже, що приватизація Стебницького “Полімінералу” вкотре затіяна задля галочки, бо навряд чи серйозному інвестору потрібне це підприємство.


Головним болем є природоохоронні заходи, які вимагають багатомільйонних вливань щороку. Навряд чи інвестору, який би захотів приватизувати підприємство, це з руки. Хіба би програму приватизації виписали під нього, скинувши природоохоронні заходи на плечі держави. Але всі розуміють, що нині держава не має жодної зайвої копійки, аби дозволити собі таку розкіш. А зважаючи на недержавну політику влади щодо видобутку калійних добрив в Україні, коли вони закуповуються в Білорусі та Росії, можна спрогнозувати, що й цьогоріч, як і в попередніх випадках, реальної приватизації підприємства не відбудеться.


З 1998 року Фонд державного майна України робив спроби продати підприємство як цілісний майновий комплекс, так і окремо перший рудник. На оглядини приїжджали вітчизняні і зарубіжні інвестори — німці, італійці, росіяни, китайці. Зацікавленими інвесторами були також італійська фірма “Італкалій”, американська фірма IMC Clobal.


У 2010 році ФДМУ двічі намагався продати підприємство — 15 липня та 28 жовтня, але кожного разу конкурси скасовувались через відсутність заявок з огляду на велику стартову ціну. Стартова ціна мала скласти 227 млн грн — саме в таку суму було оцінено підприємство експертною організацією. У січні 2010 року Кабінет Міністрів України виключив Стебницьке державне гірничо-хімічне підприємство “Полімінерал” з переліку стратегічних підприємств.


У жовтні 2012 року приватизацію Стебницького державного гірничо-хімічного підприємства “Полімінерал” знову відклали і вирішили його спочатку акціонувати.


Можемо мати ситуацію 1983 року.


На основі результатів екологічного моніторингу території впливу стебницького ДГХП “Полімінерал” встановлено, що основною причиною його згубного впливу на довкілля є неефективна технологія перероблення полі-мінеральних руд, що супроводжується утворенням величезної кількості відходів, які стали причиною екологічної катастрофи.


Відходи хімічної збагачувальної фабрики транспортували по трубопроводу у хвостосховище, розміщене на північно-східній околиці м.Стебника поблизу р. Солониці, правої притоки річки Тисмениці. Хвостосховище являє собою обваловані дамбами техногенні водойми, у які скидали рідкі відходи флотаційного збагачення руд.


При застосуванні прийнятої технології розробки родовища рідкі відходи представляли пульпу з глинистого матеріалу, недорозчинені полігаліт і галіт, ропу з високим вмістом NaCl та калійно-магнієвих солей. У хвостосховищі відбувалось, з одного боку, осадження твердої фази — глини і недорозчинених соляних мінералів, а з іншого, — кристалізація й осадження галіту в нижній, високомінералізованій частині водної товщі.


Об’єм відходів становив 900 м3 за добу і, відповідно, 328 тис. м3 за рік. Хвостосховище складається з двох секцій загальною площею близько 125 га. Площа першої секції — 69 га. Друга секція заповнена ропою і розділена перемичкою на дві ділянки — південну та північну, площею, відповідно, 28,9 та 26,9 га.


На всю площу хвостосховища щорічно випадає в середньому 1612 тис. м3 атмосферних опадів, а випаровується з неї близько 572 тис. м3 , тобто надлишок води становить 1 040 тис. м3 за рік. Загальний об’єм відходів разом з атмосферними опадами зростав у хвостосховищі в середньому на 1 368 тис. м3 за рік.


Після Бухарестського землетрусу в Румунії в 1978 році на руднику №2 було виявлено водопритоки, дебіт яких швидко збільшувався і згодом стабілізувався на величині біля 1000 м3 на добу (приблизно 300 тис кубометрів на рік).


З метою утилізації цих вод (фактично вже розсолів, бо води, поступаючи з поверхні, насичувались солями, розчиняючи шахтні породи) для убезпечення рудника від затоплення було споруджено дослідно-промислову установку закачування їх до відпрацьованих підземних газових горизонтів в с.Кавське Стрийського району.


На даний час транспортна і енергетична інфраструктура підприємства та дослідно-промислова установка в с. Кавсько знищені.


Внаслідок несанкціонованого скиду розсолів з хвостосховища Стебницького ДГХП “Полімінерал”, який проводився 26-30 липня 2008 року, через потрапляння 16700 куб. м розчинених розсолів у гідрографічну сітку річок Солониця-Тисмениця-Дністер забруднилася вода: вміст забруднюючих речовин у стічній воді перевищував допустимі норми сульфатів – у 25 разів, хлоридів – у 6, мінералізації – у 18,5 разів. Відомо, що для розчинної частини соляних порід характерні мікроелементи бром, йод, манган, бор, стронцій, барій.


Небезпека порушення гідрогеологічного режиму на родовищі виникла ще при проведенні геологорозвідувальних робіт. Пройдені в соляному тілі свердловини і закладені шахтні стовбури сприяли внаслідок неналежної гідроізоляції гідравлічному зв’язку між аґресивними водами й соленосними відкладами. За період експлуатації копалень до 1952 р. (копальня № 1) випадків просочування розсолів у гірничі виробки глибинних горизонтів не було. В 1952 р. у квершлазі 4/1 на копальні № 1 був виявлений перший великий приплив води.


У листопаді 1978 р. в копальні № 2 стався прорив надсолевих вод у відпрацьовані камери 115—116, а згодом у камеру 122 на північно–східному і південно–східному флангах течії. Воду почали відпомповувати в уже переповнене хвостосховище під Болехівці. 14 вересня 1983 р. після сильного дощу відбувся прорив ґрунтової дамби хвостосховища між пікетами 7 та 8. Величезна маса висококонцентрованої ропи та твердих відходів (мулу) ринула у басейн р. Солониці, а з неї — у р. Тисменицю, й далі, у Дністер та Чорне море. Сумарна маса цього викиду становила понад 5 млн. т, це був селевий потік з потужним гідравлічним напором. Величезна маса соляних відходів забруднила всю навколишню територію (річки, сади, городи, поля, ліси). Це завдало величезної шкоди флорі й фауні району, а також гідробіонтам річок Солониці, Тисмениці, Дністра та Чорного моря.


Видобуток руди, згідно з початковими проектами, здійснювався без закладки відпрацьованих порожнин, внаслідок чого утворилося близько 33 млн.м3 пустот, що призводить до просідання земної поверхні і утворення провалів. Рішення про обов’язковість закладки було прийняте міжвідомчою комісією тільки в 1978 році. Збудований на підприємстві закладувальний комплекс загальною потужністю 300 тис. м3 в рік дозволив провести закладку 1,8 млн.м3 шахтних пустот, однак в наш час комплекс не працює. Закладка здійснюється лише породою від проходки і становить всього 1,5 — 2 тис. м³ в рік.


З того часу об’єм виробництва калійних мінеральних добрив у Стебнику зменшився. За умов позитивного водного балансу — переважання опадів над випаровуванням у хвостосховищі, немає гарантії нового прориву дамби після сильних дощів. Тому частину ропи з хвостосховища, яка перевищує проектні позначки, за погодженням з контрольними органами періодично скидали в р. Солоницю.


У Стебнику на ДХГП «Полімінерал» у хвостосховищі накопичено 11,2 млн. м3 відходів. Відходи викликають засолонення підземних вод, водоймищ на ділянках розміщення ставків накопичувачів та шламосховищ, що відбувається шляхом інфільтрації розсолів через їх днища, борти й основи дамб. Крім ропи, у хвостосховищі міститься близько 20 млн. т твердої фази — соляно-глинистих відходів флотаційного збагачення.


Загальний об’єм підземних карстових порожнин, які становлять значну небезпеку і можуть призвести до техногенної катастрофи, становить 440 тис. м³, тампонажні роботи припинено в 1993 році. За 2002 — 2004 рр. активізація поверхневого карсту тричі фіксувалася в межах 3-го поясу ЗСО курорту Трускавець. Збільшення у часі припливів агресивних вод у гірничі виробки посилило формування карстових форм, які представлені порами вилуговування, щілинами, промивинами, кавернами, понорами, камерами. Карстові явища порушили цілісність функціонуючих споруд і будівель, інженерних комунікацій.


У рудник № 2 Стебницького ДГХП Полімінерал з 1978 р. потрапляють агресивні розсоли, які до 2001 р. активно збирали та відкачували, з 2001 р. відбувається затоплення шахти. Відбувається самозатоплення рудника. В зоні харчування водоносного горизонту в долині річки Вишниці виникла серія провалів і утворилося озеро. В зоні Шахтного поля західного флангу рудника № 2 відбуваються деформаційні процеси, які визнано такими, що активізувалися, і дана ситуація загрожує виникненню провалів земної поверхні та можливою руйнацією автодороги Львів-Трускавець, водогону Гірне-Дрогобич (водогін знаходиться в межах впливу гірничих робіт на шахтному полі рудника № 2), лінії електропередач.


Після роботи багатьох державних комісій врешті-решт 1988 р. прийнято рішення про закриття хімічної збагачувальної фабрики Стебницького калійного заводу.

Після зупинки збагачувальної фабрики “Полімінералу” в зв’язку із запланованою реконструкцією, з 01.01.1988 р. рудник №2 був зупинений і перебував у стадії консервації. Реконструкція збагачувальної фабрики не відбулася. Залишкові промислові запаси по руднику становлять 15,4 млн. т.


Закриттю рудника №2 ДГХП “Полімінерал” послужила також аварія шахтного 12-тонного електровозу, який впав до клітьового стволу та вивів його повністю з ладу.


Згідно з рішенням Міністерства промполітики України (протокол від 29.01.2002 р.) рудник № 2 підлягає “мокрій” консервації шляхом заповнення гірничих виробіток третього-четвертого горизонтів насиченими розсолами, а простір відроблених запасів вище розташованих горизонтів — гідро-закладкою накопиченими в хвостосховищі відходами збагаченої калійної руди.


Рудник №1 припинив видобуток руди у травні 2003. Шахтне поле першого рудника займає площу понад 9 км кв. Рудник має п’ять вертикальних стволів: “Новий”, “Кюбек”, “Ляриш”, “Західний” і “Південний”.


Внаслідок технічних і екологічних проблем рудника №2, що недостатньо вирішувались під час експлуатації і з роками загострились під впливом двох факторів: наявністю великого об’єму незакладених порожнин відпрацьованих камер (міжкамерні цілики по своїх стійкісних характеристиках розраховані на тимчасову роботу без закладки порожнин камер і за межами розрахункового часу існування вони поступово втрачають несучу здатність та не можуть забезпечувати стійкість гірничого масиву та донної поверхні) і водопритоку в рудниках, – ліквідувати вище перераховані процеси можна лише шляхом заповнення виробленого простору твердими матеріалами шляхом:


1) самоліквідації або ліквідації рудника;


2) консервації рудника шляхом заповнення порожнин насиченими розсолами з хвостосховищ для майбутнього видобутку калійної сировини способом свердловинного методу вилуговування.


Консервація дає змогу: запобігти небезпеці провалів поверхні внаслідок розвитку соляного карсту, припинити скиди солоної води з шахти і з хвостосховища у річки, забезпечити можливості відробки запасів калійної сировини шляхом вилуговування, і, крім того, проводиться рекультивація земель, зайнятих хвостосховищем і відвалами.


Після затоплення рудника розсолом, закладки дренажного горизонту і великих карстових порожнин, тампонажу зон розущільнення, фільтрація поверхневих вод в соляний масив стане неможливою. Зникне остання з умов, і тому карстовий процес припиниться.


Якщо державні мужі зараз не зважаться на комплексне розв’язання проблеми Стебницького “Полімінералу”, що, звичайно, вимагає чималих грошей, то в недалекому майбутньому за свою недалекоглядність доведеться розплачуватися людськими життями, знищенням фауни і флори й тоді виділяти в десятки, сотні разів більше коштів.


Чого чекаємо, панове?


 


Анатолій ВЛАСЮК







Categories: Стебник. No Comments on СТЕБНИЦЬКА КАТАСТРОФА 1983 РОКУ МОЖЕ ПОВТОРИТИСЬ












З ФРАНКОМ ЧИ ПРОТИ НЬОГО?


	
15.08.2013 14:01, vlas: 







Риторичне запитання до організаторів «Франко-фесту»,  мешканців Дрогобиччини і всієї України


Енергетика кожної національної культури має дві надпотужні тенденції: інерцію живого натхнення, в яку включаються всі творчі натури і по-новому розвивають, збагачують певну культуру, та інерцію саморозвитку, яка охоплює якнайширші маси суспільства, мірою можливості впливає на них і в яку прагнуть включитися неталановиті, але активні натури, щоб паразитувати на цій енергетичній силі духу і мистецької уяви. Типовим прикладом паразитування на національній культурі є українська просвітянщина, яку так проклинав Микола Хвильовий як гігантське гальмо і самообман, ілюзію національного поступу. Просвітянщина, власне, не передбачає чогось оригінального, величного, драматично-грандіозного у своїх пориваннях, чогось тремтливо інтимного у своїх переживаннях, вона сутнісно банальна, постійно націлена на спрощення великих ідей і складних проблем культури і зведення їх до рівня пересічної людини. Відтак вона не дає можливості виходу позатрафарет, поза певні усталені форми і норми національного самоствердження, емоційності і виражальності.


Другим видом паразитування на національній культурі є масова культура як явище індустріальної цивілізації, цивілізації, в якій середню освіту здобувають мільйонні маси, але до високої культури так і не підіймаються і водночас отримують в умовах свого соціального піднесення можливість заявляти про свої художні смаки, оплачувати спримітивізоване мистецтво. Найхарактернішим прикладом маскультури є поп-музика в усіх своїх розгалуженнях.


Власне, на цьогорічному «Франко-фесті» ми й спостерігали потужніший, порівняно із попереднім роком, наступ масовізму на українську свідомість, наступ ліберальних ідей космополітизму, які часто полюбляють сплітатися із спрощеними видами мистецтва і маскультури. Гадаємо, кожна розумна людина, відвідавши «Франко-фест», задала собі одне логічне питання: який стосунок до Івана Франка, до його ідей, переживань, художніх образів мають усі ці рок- і джаз-групи і їхній репертуар? У свій час Іван Франко кожним своїм творчим жестом розвивав, підносив українську культуру, а вся українська рок-музика із своїм шумом і вереском глибоко сидить у сферіпаразитарності, тобто нетворчості і неоригінальності. Тож зринає перше зауваження до організаторів «Франко-фесту»: чому саме ім’я Івана Франка має так активно використовуватися у їхніх планах з поширення масової псевдоестетичної свідомості?


Цьогорічний «Франко-фест» мав і другу яскраву лінію, яка мала назву «Франко-Місія»: агресивні намагання групи його учасників-письменників принизити постать і знецінити спадщину Івана Франка. Особливо помітно це було на двогодинному виступі 25.07.2013 письменників Володимира Єшкілєва та Олега Лишеги, яких модерував сумновідомий львівський «мас-культурник» Юрій Кучерявий. Саме Ю. Кучерявий був у минулому головним організатором «опускання» Т. Шевченка і Ліни Костенко на літературних зустрічах в кафе «Кабінет». Шевченка він «опускав» у стилі українофоба О. Бузини і постмодерного літературознавства: «пияк», «гультяй», «любитель жінок» і т. ін. Опльовування роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» у згоді із постмодерним письменником Віктором Небораком і літературознавцем Юрієм Котиком відбувалося у таких диких формах, що знаменита авторка після цього відмовилася приїжджати до Львова презентувати свою книгу.


Тепер Ю. Кучерявий взявся за І. Франка. Тому резонно виникає друге зауваження до організаторів «Франко-фесту»: чи Іван Франко заслужив собі перед українською нацією на те, аби його «вшановував» ось такий чоловічок?


Головні тези трьох «мудреців», які взялися «переоцінити» І. Франка, звелися до наступного. І. Франко, мовляв, абсолютно застарів для сучасного українства, його творчість мала етнографічне походження, а значить апріорі нецікава, на творчості письменника негативно відбивалися його хвороби, уся українська література – це провальний проект, бо вона не така популярна, як англомовна, франкомовна і німецькомовна літератури. Показово, що усі свої висновки, передусім В. Єшкілєв, учасники зустрічі робили без будь-яких посилань на франкознавчу літературу, на твори самого І. Франка, відтак усі їхні «переоцінювання» класика треба було сприймати на віру, як «богонатхненні осяяння». Загалом учасники говорили про І. Франка дуже зверхньо, навіть зі злобою (особливо виразно це звучало в інтонаціях В. Єшкілєва), легко вловлювалося те, що вони приїхали до Дрогобича, до міста, де формувався і виростав національний геній, аби плюнути і в лице дрогобицькій громаді, і в бік пам’яті про І. Франка.


Тут напрошуються кілька зауважень до організаторів «Франко-фесту 2013»: чим нашкодив І. Франко українській нації і культурі, що сьогодні нагально треба влаштовувати публічне «переоцінювання» його спадщини і заповітів? Чому на нібито вшановування Івана Франка запрошуються люди, явно націлені на провокаторсько-деструктивістське ударяння по українській культурі? Чи усвідомлюють організатори «Франко-фесту», що приниження і знецінювання Івана Франка як великого будівничого українського національного дому – це приниження і знецінювання української нації?


Ми розуміємо, що сьогодні українська нація переживає період інтенсивного наповнення її життєвого простору цінностями й ідеологемами космополітичного лібералізму, а це означає, що в усіх напрямках і в найрізноманітніших формах будуть розвиватися процеси висміювання  наших історичних традицій, дегероїзації національної культури, приниження ролей визначних постатей і їх «розбронзовування». Так було в інших національних культурах, ще від кінця ХІХ ст., охоплених процесами лібералізації, насамперед у суспільствах Великої Британії, Франції, Нідерландів, Швеції, згодом усієї Європи. Метою лібералів завжди було довести, що національна самобутність – це ніщо, що людина – це егоїстичне створіння, яке лише прагне максимальної свободи, багато їжі і розваг, що у світі нема нічого високого, ідеального, духовного, нема самої ідеї Бога, що людям для повного «прогресу» потрібно звільнитися від усіх можливих моральних авторитетів, оголосити традиційні вартощі – Бога, Батьківщину, Родину і Мистецьку красу – «відносними» і жити лише в системі споживацтва та за критеріями ВВП.


Постать Івана Франка вибрана космополітичними лібералами не випадково. Як письменник, політичний діяч, ідеолог, публіцист, науковець І. Франко зробив для побудови української нації надто багато, як ніхто інший в нашій історії. Тому підточити могутність «старого дуба» (Т. Шевченко), дуба, що випромінює силу національного духу і думки, що двигтить енергією національного розвитку і гідності, що сяє блиском краси українського художнього слова, – це особливо спокуслива ціль для лібералів. У цьому стремлінні до повалення особистостей світовий лібералізм апелює до одного з найнижчих інстинктів, які є в людині: зухвало переконати себе й інших, що нічого високого і духовного нема на світі, що геній такий самий, як і ми, малі і брудні, що він так само «сякається в хустинку» (Є. Маланюк) і нічим не відрізняється від нас.


Однак сьогодні, осмислюючи цей історичний досвід лібералізму і тенденції в сучасній українській культурі, ми хочемо наголосити для українства наступне. Деструктивні сили зла діють завжди і в кожному суспільстві, і це повинно лише морально гартувати ліпших його членів; іноді тенденції до деструкції і занепаду можуть ставати смертельно загрозливими, як, наприклад, цілком бісівські культурно-ідеологічні тенденції охопили Російську імперію від 1900-го року, у період пікового розвитку її культури, і закінчилися вакханалією атеїстичного, антитрадиціоналістського большевизму після 1917-го року. Тоді так само цинічні і деструктивні ліберальні інтелектуали стали володарями дум суспільства. Тоді ліворадикальні настрої та ідеї поширювалися в усій Європі, але перемогли чомусь тільки в Росії. Пояснення одне: усе залежить від моральної витримки і національної мобілізованості суспільства. У кожній історично небезпечній ситуації кожне суспільство, якщо хоче зберегтися, повинно виявити належну міру сміливості і рішучості щодо тенденцій розкладу. За Т. Шевченком, це означає просто: «в морду затопити», як «один козак із міліона свинопасів» (вірш «Юродивий»). Бо коли тих, малих і брудних, хоч і кучерявих, стане категорично більше, то самі тенденції перетворяться із загрозливих у смертельні.


 


Олег Баган


Науково-ідеологічний центр


ім. Д. Донцова


о. Іван Гаваньо


Українське Богословське


Наукове Товариство


Петро Іванишин


доктор філологічних наук,


професор кафедри української


літератури та теорії літератури


Дрогобицького державного


педагогічного університету


ім. І. Франка


Любомир Сікора


голова депутатської комісії


з питань культури, молоді і спорту Дрогобицької Районної Ради, керівник ВГО «Бойківське етнологічне товариство»







Tags: Дрогобич. No Comments on З ФРАНКОМ ЧИ ПРОТИ НЬОГО?












СКАНДАЛ НА ВІЛЛІ ЯРОША В ДРОГОБИЧІ: А ЧИ БУВ ІВАН ФРАНКО?


	
15.08.2013 13:46, vlas: 







Як легко плюнути в велике –


У нього точно попаде.


Усе бридке й усе безлике


Тоді собі ціну складе.


 


Ліна Костенко


 


25 липня 2013 року перший день Франко-фесту в Дрогобичі в рамках Франко.Місії вибухнув скандалом.


Означена модератором Юрієм Кучерявим зустріч з Володимиром Єшкілєвим і Олегом Лишегою на тему “Дві години переоцінки Івана Франка” була від самого початку провокативною за своєю суттю – і не лише в літературному плані. Очевидно, творці ідеї знесення з п’єдесталу Каменяра (а цей процес розпочався не вчора) не очікували спротиву.




 


Володимир Єшкілєв має своєрідне бачення Івана Франка. Зрештою, це справа кожної людини, як дивитися на того чи іншого письменника, бо від суб’єктивного погляду ми нікуди не дінемося. Але є правда життя, з якою треба рахуватися, тим паче коли маєш справу не з професійними літераторами, які ладні пробачити тобі все, зважаючи в тім числі й на власний творчий характер, а з людьми, які Івана Франка знають, шанують і вважають національним генієм, піднімати руку на якого нікому не дозволено.




 


Володимир Єшкілєв, відомий насамперед як творець так званого “станіславського феномену”, автор декількох романів, колишній головний редактор багатьох знакових свого часу часописів, а нині викладач вишу, мабуть, забув цю просту істину, а, можливо, в силу своєї амбітності, присутньої в тих, хто хоче вивищитися за рахунок великих, і не збирався її враховувати, вважаючи, що має право на істину в останній інстанції й нижче його рівня виправдовуватися за те, що він думає саме так, а не інакше.




 


Аналізуючи тепер, що ж вивело з рівноваги тих, хто зазвичай у Дрогобичі характеризується толерантністю (за винятком, можливо, хіба що відомого в Україні й за її межами пропагандиста всього бойківського Любомира Сікори), розумію, що це були, з одного боку, необачні слова Володимира Єшкілєва, а, з іншого, свідома провокація, яка, можливо, й має літературний сенс. Але зазначу від себе, що як конституцію не можна приймати на всенародному референдумі, бо не кожен має можливість оцінити юридичні переваги тієї чи іншої дефініції, так і суб’єктивні навіть не літературні, а літературознавчі сентенції не слід кидати “в маси”, бо отримаєш нерозуміння і навіть “камінь” у відповідь.




 


Коли Володимир Єшкілєв говорив про те, що Іван Франко – “смішний”, то мав на увазі слова певного кола, м’яко кажучи, супротивників Каменяра. Але заради об’єктивності треба було наводити й протилежні думки, що й зробив присутній на зустрічі дрогобичанин Костянтин Федьків, чим, мабуть, викликав здивування у маститого автора. Були й інші “шулерства”, на які годі було відповісти, зважаючи на формат зустрічі, яка не передбачала дискусії.




 


“… письменник має потяг до розігрування можливого канону сучасної літератури та різноманітних “інтелектуальних” провокацій у літературному процесі” – так сказано про Володимира Єшкілєва у Вікіпедії. І коли він говорить, що “українська література є великим літературним провалом”, то на цьому тлі слід, очевидно, говорити і про провал Івана Франка. На думку письменника, Іван Франко був цивілізатором, що притаманне багатьом у ХІХ столітті, причому цивілізатором з глибокими знаннями. За його словами, література була для Івана Франка інструментом. “Послуговуватися науковими статтями в суспільстві дуже важко, а тому він писав притчі”, – наголосив Володимир Єшкілєв. Саме література, на його думку, стала цивілізаторською місією Івана Франка. “У нього є значні твори, вони смішні, вони наповнені почуттям. Це той вид мистецтва, який іде поза якимись редакторськими лабіринтами”, – стверджував письменник. На думку Володимира Єшкілєва, Іван Франко просто був людиною, а не лише виконував свою місію. Його людський потенціал був ширший, ніж його місія. “І це добре, – сказав Володимир Єшкілєв, – бо ми часто зустрічаємо людей, місія яких ширша, ніж вони особисто”.




 


Ось такий вінегрет думок вкупі з зарахуванням Каменяра до масонів, загальний тон, що, мовляв, Іван Франко чогось не розумів чи чогось не досяг, метафізична артикуляція проблеми – змусили присутніх скоректувати хід проведення зустрічі.


Найперше не витримав колишній міліціонер Степан Сабат, який свого часу закінчив філологічний факультет Дрогобицького вишу імені Івана Франка. Його спіч був щирим і стосувався, що називається, прописних істин, засвоєних нами ще з радянських часів. Але коли тоді це були ідеологеми задля захисту Системи, то для багатьох Каменяр сприймався саме так. Визначальною була народна любов до Генія Нації, а не ідеологічне забарвлення.




 


Оливи до вогню підлив відомий культурознавець і захисник бойківського світу Любомир Сікора. Його виступ був емоційним, а необачно сказане “ви нам не розказуйте, хто такий Франко, ми і без вас знаємо” – взагалі не вимагало дискусійності. Та коли він ужив слово “онанізм” стосовно модератора зустрічі, пристрасті розгорілися. Юрій Кучерявий наполягав на видаленні Любомира Сікори з аудиторії (зустріч відбувалася на віллі Яроша, де зараз розташований біологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка), але той пручався і виголошував свої тиради, звинувачуючи гостей у всіх смертних гріхах.


Ситуацію міг би врятувати викладач Дрогобицького вишу Ярослав Радевич-Винницький, навівши аргументи й факти щодо нікчемності, висловлюючись юридичною мовою, дефініцій Єшкілєва, але модератор слова йому не надав. Проте вчений особливо на цьому й не наполягав і не знайшов нічого кращого, ніж покинути аудиторію. Вслід за ним подався й десяток місцевих патріотів. До слова сказати, що всього було чоловік двадцять присутніх, бо належної інформаційної кампанії щодо цієї зустрічі здійснено не було. Оцей пасивний спротив місцевої інтелігенції навряд чи можна назвати захистом Івана Франка.




 


Після цього розмова відбувалася в спокійному тоні, чому сприяла блага розповідь Олега Лишеги про Івана Франка. Це теж митець із Івано-Франківщини, як і Володимир Єшкілєв. Він першим серед українських літераторів отримав премію ПЕН-клубу, був в опалі у влади за радянських часів, а тому не міг видавати книжок. Сам Олег Лишега “відносить себе до поетичної традиції, що визначається іменами Івана Франка та Богдана-Ігоря Антонича”. Так принаймні сказано у Вікіпедії в статті про нього.


Я би назвав підхід Олега Лишеги до Івана Франка як етнографічно-побутово-медичний, що, звичайно, не може уповні охопити постать Генія. Але це теж точка зору, з якою можна погоджуватися чи ні, це та фортеця, за мурами якої поет почуває себе комфортно. Еетнографічно-побутова складова дає нам можливість уявити, в яких умовах жив Іван Франко, що і хто його оточував, з ким і яким було його спілкування. Медичний підхід (божевілля Франка Лишега охарактеризував як яснобачення) дають можливість зрозуміти, як важко в таких умовах творилося Каменярові. Проте за таких обставин і навмисного звуження простору для досліджень не доводиться говорити про те, аби заглянути в творчу майстерню поета, зрозуміти його людський біль – не у фізичному значенні цього слова, а за народ. Ми часто бачимо великих людей у життєвих обставинах, і можемо мати навіть негативне враження щодо поведінки в побуті, але ж не це головне в цій людині, а, власне, його творчість, творча лабораторія, і саме інженери людських душ, якщо вони себе такими вважають, повинні би найбільше дбати про розкриття внутрішнього світу, а не про зовнішні ознаки буття Генія.




 


Олег Лишега читав есе про Івана Франка, побудоване на фактичному матеріалі, зі своїми вкрапленнями, і таке письмо, звісно, має право на існування, хоча особисто мене у Франка приваблює зовсім інше, зокрема його бунтарська національна складова.


Від імені дрогобицької інтелігенції виступила акторка місцевого театру, яка попросила вибачення за тих, хто некоректно, м’яко кажучи, повівся з гостями.


На відверте спілкування вже часу не вистачало, але все ж я намагався скерувати зустріч у конструктивне русло.


Як на мене, говорити про “провальність” української літератури, по меншій мірі, свідчить про меншовартість. Хоча пізніше, ламаючи запропоновану Юрієм Кучерявим гру, я й запитував у Володимира Єшкілєва, що саме він має на увазі, говорячи про провальність, проте аргументованої відповіді не отримав. Не можна ж усерйоз вважати, що українська література є провальною, а Іван Франко – не світовий геній лише на тій підставі, що не маємо жодного лауреата Нобелівської премії з літератури. Очевидно, мова насамперед іде про політичне ставлення до України як меншовартісної держави з боку сильних світу цього. Можемо говорити і про тих, хто входить до Нобелівського комітету. З іншого боку, в нас були і є сильні письменники, достойні того – принаймні на наш суб’єктивний погляд – бути лауреатами Нобелівської премії, але в силу різних обставин цього не сталося. Маємо також приклади, коли потужні письменники світового рівня теж не ставали лауреатами цієї престижної премії. Зрештою, це у великій мірі лотерея, і чимало випадковостей, суб’єктивних суджень членів комітету не завжди дозволяють вибрати найдостойніших, хоча, з іншого боку, маючи чимало несподіваних рішень, можемо лише подякувати Нобелівському комітету, що не оминув своєю увагою справді цікавого і достойного письменника.




 


Можна погодитися з Володимиром Єшкілєвим, що українська література є мало цитованою порівняно з іншими світовими літературами, а це вважається одним із основних показників у світовій практиці. Якщо більше читають англомовну чи іспано-германо-французьку літературу, то цьому є об’єктивне пояснення з точки зору масовості й кількості населення відповідної національності. Можемо говорити про неймовірно малу кількість перекладів з української на світові мови. На цьому тлі, скажімо, Юрій Андрухович чи Оксана Забужко виглядають піонерами української літератури в цивілізованому світі. Але не все пояснюється популярністю чи кількість накладів виданих книг. Наприклад, у Китаї є автори, яких в Інтернеті читають мільйони користувачів, але чи знаємо ми їх? І якби одному з таких китайських авторів, який, до речі, не є таким популярним на тлі інших в Інтернеті, не присвоїли минулого року Нобелівську премію, ми б і не знали про нього. Українська література і тут пасе задніх, бо, на відміну, скажімо, від російської, у нас і досі нема перекладу бодай одного твору цього автора з китайської на українську.


Я все-таки “добив” Володимира Єшкілєва запитанням, чи бачить він перспективи української літератури? Письменник скромно відповів: “Я над цим працюю”. Дозволю собі не коментувати відповідь. Зазначу лише, що Франко відпочиває…




 


Не сприйняли всерйоз Володимир Єшкілєв і Олег Лишега моєї тези про те, що настав час для повного видання творів Івана Франка. Нинішній п’ятдесятитомник є далеко не повним, а вся спадщина Каменяра, на думку експертів, складає понад сто томів. Я навів слова покійного професора Зенона Гузара, який викладав у Дрогобицькому виші, про те, що “повного” Франка за радянських часів не видавали тому, що Лев Толстой мав “лише” дев’яносто томів. В Інтернеті гуляє чимало моїх статей на цю тему, як і про “приватизацію” Івана Франка різними політичними силами, а тому не буду повторюватись.


Що ж маємо у сухому залишку? Перший день Франко-фесту показав, що Іван Франко фактично залишився десь збоку. Головним виявилося не заглиблення у його внутрішній світ, чого вимагають реалії часу, а знесення його з п’єдесталу. Суть проблеми глибоко дослідила Ліна Костенко, чиї слова я виніс в епіграф до цієї статті.


Наступ на Франка розпочався не сьогодні. Маємо так званий ліберальний підхід до його творчості з елементами буцімто європейського бачення проблеми. Критики цього типу рішуче відмітають національний, націоналістичний аспект в оцінці того чи іншого письменника, зосереджуючи свою увагу або на побутовому рівні, або на етнографічному. При цьому митець зводиться до інтернаціонально-космополітичних інтенцій, нівелюється його націотворча складова.


Франко не єдиний у цьому списку. Маємо “вурдалаку” Шевченка, “лесбіянку” Лесю Українку… Причому роблять це люди, які на побутовому рівні не переносять один одного, але тут дивовижним чином сходяться.


Це для мене не дивина, але дивно тоді спостерігати на цьому тлі за проведенням у тому ж Дрогобичі фестів, присвячених Брунові Шульцу. Ті ж ліберально-космополітичні теоретики не дозволяють собі й слова кривого сказати про дрогобичанина, який загинув від кулі гестапівця. А ось над Франком у рамках подібних фестів можна збиткуватися за повною програмою!


Модерація зустрічі Юрієм Кучерявим із “Дзиги” змушувала бути готовим до провокації. Він уже модерував подібну зустріч у Львові щодо книги Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”, після чого наша Совість Нації відмовилися проводити тури Україною. Трохи раніше непоміченим за участю цього ж модератора пройшло збиткування над Тарасом Шевченком – “гульвісою і пияком”, мало не в стилі відвертого анти-українця Олеся Бузини. А якщо прочитати інтерв’ю Юрія Кучерявого на Інтернет-сайтах чи в газетах, то бачиш дивовижні збіги: і література в нас провальна, і української літератури взагалі нема. Ні, свій сенс у ці слова він, звичайно, вкладає, і з ним можна сперечатись, якщо він взагалі прислухається до іншої думки, але стилістика видає однодумців з головою. До речі, Володимир Єшкілєв і Олег Лишега теж брали участь у заходах, де модератором виступав Юрій Кучерявий.


І все-таки мене більше цікавлять ідейні замовники та організатори цієї брудної кампанії, які, як завжди, залишаються в тіні. Виконавці завжди різні, і тому на них скеровані всі стріли осуду. А ось ті, хто хоче зруйнувати українську літературу – як, зрештою, й українську націю, – спокійно снують свої підступні замисли й далі.


Зазвичай Франкові урочистості відбуваються наприкінці серпня. Тоді до них найбільше прикута увага громадськості й політичних сил. Франко-фести оминають увагою. Не треба Партії регіонів, з якою та ж “Свобода” бореться наприкінці серпня в Нагуєвичах, якщо у липня підступні ліберали й космополіти, як шашіль, точать зсередини українське, намагаючись скинути Івана Франка з п’єдесталу. Марні зусилля, пані та панове!


 


Анатолій ВЛАСЮК         







Tags: Дрогобич. 1 Comment on СКАНДАЛ НА ВІЛЛІ ЯРОША В ДРОГОБИЧІ: А ЧИ БУВ ІВАН ФРАНКО?