Відійшов у вічність Ярослав Валюх. Декілька років тому я брав у нього інтерв’ю, яке пропоную вашій увазі.

Ярослав Васильович Валюх, якому вже далеко за 70 років, навіть не відгукнеться, якщо ви назвете його прізвище з наголосом на першому складі. Валюх – із наголосом на літері “ю”, – бо його давній предок був запорізьким козаком, людиною надзвичайної сили, який “валив” супостатів!

Мабуть, ця життєва енергія, жадоба до життя передалась і моєму співрозмовникові. Ярославові Васильовичу довелося стільки пережити, що інший би вже давно зламався, не витримав би та й просто змирився з долею. А пан Валюх ще має свіжу думку. За новизною у філософських поглядах він може позмагатися зі знаними вченими. Його пропозиція щодо збереження тепла здатна, як на мене, зробити революцію в енергетиці України.

Рамки газетної статті не дозволяють уповні розповісти про Ярослава Васильовича Валюха. Для цього треба написати книгу. Тому читачам пропоную найцікавіше.

 

ФІЛОСОФІЯ ЯРОСЛАВА ВАЛЮХА

 

На Дрогобицькому залізничному вокзалі 22 січня 1996 року була встановлена меморіальна дошка із надписом: “В цьому приміщенні в 1943 році при німецькій окупації знаходився газетний кіоск і конспіративна квартира Проводу ОУН-УПА с.Раневичі”.

Мало хто й досі знає, що продавцем у тому газетному кіоскові був якраз Ярослав Валюх, якому тоді не виповнилося ще й 18-ти років. За спеціальним паролем він приймав звідусіль посланців, які привозили підпільну літературу чи мали якісь інші нагальні справи, і скеровував їх до керівника боївки.

6 грудня 1943 року, в день свого 18-ліття, Ярослав Валюх склав присягу на Біблії і став членом УПА. Для нас, що виросли на піонерії та комсомолії, це важко збагнути, але ту клятву Ярослав Васильович проніс крізь усе життя, і для нього Україна – не порожні слова, за неї він проливав кров і не раз ризикував життям.

Ярослава Васильовича могли вбити німці (його визнали диверсантом, коли він ремонтував машини в автомайстернях під Львовом) і росіяни (коли, поранений, у складі дивізії “Галичина” потрапив у полон під Бродами). Життя у другому випадкові йому врятував капітан Радянської Армії Михайло Юрченко, який ніколи не соромився говорити українською. Спецоргани відправили Ярослава Валюха на спецперевірку вглиб Росії, і там він двічі міг загинути, отримавши важкі травми, працюючи на шахті. Але всім смертям назло вижив і навіть узяв у дружини дівчину, чий предок теж був запорізьким козаком.

Про те, як за завданням УПА Ярослав Валюх здобув у Німеччині машину зброї, можна писати детектив. Як і про те, що радянські спецоргани визнали його “власівцем”, хоча він ніколи ним не був, а в незалежній Україні його й досі не можуть реабілітувати. Ще до недавнього часу прокуратура надсилала йому відписки, посилаючись на закони неіснуючої УРСР.

Але менше з тим! Ярослав Валюх завжди зі здоровим скептицизмом ставився до життя, а допомагала йому вижити природня мудрість і народна філософія. Ярослав Васильович вважає, що і він має свій внесок у цю мудру науку.

Як відомо, все людство ділиться на чотири категорії. Це – сангвініки, холерики, флегматики та меланхоліки.

– В свою чергу, – каже Ярослав Валюх, – я прийшов до висновку, що людей також можна поділити на чотири групи в залежності від інтелектуальних здібностей. Це – люди мудрі, розумні, прогресивно мудрі і залежні. Одночасно хочу застерегти, що дурних людей у природі не буває, якщо, звичайно, вони не є психічно хворими. Кожна людина на своєму місці є професором власної справи. А тому вона гідна поваги інших людей. Отже, мудрі люди – це ті, що всі свої інтелектуальні здібності віддають своєму народові і людству, забуваючи про власні блага і блага своєї родини. Це люди інтелігентні з широким кругозором, винахідники та наукові працівники, живуть вони в нестатках. Про цих людей повинна дбати держава. Самі вони не в силах упоратися зі своїми пропозиціями та винаходами, але вони творять славу своєму народові та людству. Друга група – це розумні люди, це ті, що всі свої інтелектуальні здібності віддають для свого блага і своєї родини та близьких, а решта, що залишається, – своєму народові та людству. Це багаті люди, які свої блага утворюють за рахунок мудрих людей. Це люди, в яких засобом на існування є сила, хитрість та язик. Їх неможливо переконати, але до них також треба ставитися з повагою та пошаною. Третя група – це прогресивно мудрі люди. Це ті, що свої інтелектуальні здібності віддають народові й людству, одночасно не забуваючи про свої блага і благо своєї родини. Ці люди надзвичайно талановиті, дають самі собі раду в своїх проблемах, мають широкий кругозір в політиці, є чесними і непідкупними громадянами своєї держави. Щасливий той народ, яким керують ці люди. І, нарешті, четверта група – це залежні люди. Це ті, що свої інтелектуальні здібності мудро віддають своєму народові і своєму благові та своїй родині і близьким. Ці люди в основному залежні від влади, якій вони ретельно служать, це керівники різних підприємств, військовослужбовці, працівники міліції, служби безпеки і судочинства. Держава і суспільство повинні з великою повагою і пошаною ставитися до кожного з цих чотирьох категорій людей, бо це не їхні примхи, а їхній природний стан.

 

“УКРАЇНА-97” – РЕВОЛЮЦІЯ В ТЕПЛОЕНЕРГЕТИЦІ

 

Можна скептично ставитися до філософії Ярослава Валюха, але його пропозиція щодо теплозбереження заслуговує на якнайсерйознішу увагу. 

Ще з 1965 року у його власному будинкові, що має площу 76 квадратних метрів, вмонтовано чотири батареї по сім секцій. У хаті завжди тепло, а витрати на теплозбереження – мінімальні. Ярослав Валюх змонтував власну опалювальну систему. Його ідеєю вже скористалося чимало людей, які лише дякують йому за це. 

Двадцятого січня 1997 року він звернувся з листом до Президента України Леоніда Кучми з пропозицією запровадити таку ж систему теплозбереження по всій державі. Назвав її “Україна-97”. Упродовж цих років йому приходять чемні відповіді з різних інстанцій, куди Адміністрація Президента скерувала його листа, але віз і нині там.

– Пане Ярославе, в чому суть Вашої пропозиції?

– Моя пропозиція стосується удосконалення класично діючої двопровідної системи (КДДС). Принцип її побудови суперечить фізичним законам. Гарячий теплоносій від котла чи котельні повинен подаватися до апарата (батареї) у нижню горловину, а виходити через верхню. Зараз же тепло йде зверху донизу.

– Вибачте, але чи є тут якась принципова різниця?

– Кожна господиня знала ще з давніх-давен: щоб нагріти чи закип’ятити воду в горщику, полум’я чи тепло повинно бути подане знизу, тому горщик мав відповідну форму. Ми знаємо також, що в електрочайника нагрівальний елемент повинен бути розташований внизу, тому що гарячі молекули води природньо рухаються з місця, що нагрівається, догори. Відомо, що свічка, коли стоїть і горить, дає нормальне світло і тепло. Якщо повернути її навпаки, вона теж горітиме, але скільки ж воску буде скапувати з неї, не додавши енергії, яка закладена в ньому. Нарешті, ще школярі вчать, що гаряча вода набагато легша за холодну, тому вона легенько рухається догори, тобто з нижньої частини апарата (батареї) у верхню частину. Отже, рух знизу догори – природніший, ніж навпаки.

– Отже, всі ці роки теплоенергетики послуговувалися хибною теорією?

– Нині КДДС має порівняно малий коефіцієнт корисної дії, випромінювання складає приблизно 30 відсотків. В основному нагрівається верхня частина апарата. На межі між гарячою і холодною водою постійно йде боротьба між гарячими і холодними молекулами води, а тому нижня частина майже холодна або ледь тепла за рахунок теплопровідності металу – ємкості апарата (батареї). При подачі гарячого теплоносія в апарати житлового чи виробничого приміщення у цій системі діють два рухи теплоносія – турбулентний і ламінарний. Перший проходить посередині порожнини апарата, а другий омиває внутрішні стінки і передає свою енергію на зовнішню поверхню апарата, випромінюючи тепло в приміщення. Якщо згадані вище рухи зустрічають опір гарячої води, яка має природню дію знизу догори, тоді все тепло реалізується на боротьбу всередині апарата, а тому потрібно постійно додавати новий гарячий теплоносій, тобто витрачати більше електричної енергії, застосовуючи потужні електродвигуни (це те саме, що гладити котика проти шерсті, йому це боляче і неприємно). Якщо ж згадані рухи співпадають із напрямком гарячого теплоносія знизу догори, тобто з гарячою водою, яка має природню дію знизу догори, все піде на користь тепловіддачі апарата, а, значить, потрібно менше електричної енергії витрачати. У цьому випадкові гладимо котика за шерстю, йому приємно, і сили на це потрібно набагато менше. Коефіцієнт корисної дії моєї системи – понад 90 відсотків, а не 30, як у нинішньої. Для виходу України з енергетичної кризи доведеться зробити революцію в теплоенергетиці. На цю затію піде 4-5 років. Певна річ, будуть витрати, які, проте, потім швидко окупляться.

– Невже вчені мужі не розуміють переваги Вашої теорії?

– Знаєте, важко змиритися з тим, що цілі науково-дослідні інститути протягом десятиліть працювали не в тому напрямкові. Я розумію цих людей. Якщо на початках вони відкидали мою систему з порогу, то тепер, після декількох років листувань, стверджують, що вона має право на існування, хоча нічого практично не роблять для того, щоб втілити її в життя. Але я не маю наміру здаватись і думаю, що моя ідея принесе ще багато користі Україні.

 

Анатолій ВЛАСЮК

Риторичне запитання до організаторів «Франко-фесту»,  мешканців Дрогобиччини і всієї України

Енергетика кожної національної культури має дві надпотужні тенденції: інерцію живого натхнення, в яку включаються всі творчі натури і по-новому розвивають, збагачують певну культуру, та інерцію саморозвитку, яка охоплює якнайширші маси суспільства, мірою можливості впливає на них і в яку прагнуть включитися неталановиті, але активні натури, щоб паразитувати на цій енергетичній силі духу і мистецької уяви. Типовим прикладом паразитування на національній культурі є українська просвітянщина, яку так проклинав Микола Хвильовий як гігантське гальмо і самообман, ілюзію національного поступу. Просвітянщина, власне, не передбачає чогось оригінального, величного, драматично-грандіозного у своїх пориваннях, чогось тремтливо інтимного у своїх переживаннях, вона сутнісно банальна, постійно націлена на спрощення великих ідей і складних проблем культури і зведення їх до рівня пересічної людини. Відтак вона не дає можливості виходу позатрафарет, поза певні усталені форми і норми національного самоствердження, емоційності і виражальності.

Другим видом паразитування на національній культурі є масова культура як явище індустріальної цивілізації, цивілізації, в якій середню освіту здобувають мільйонні маси, але до високої культури так і не підіймаються і водночас отримують в умовах свого соціального піднесення можливість заявляти про свої художні смаки, оплачувати спримітивізоване мистецтво. Найхарактернішим прикладом маскультури є поп-музика в усіх своїх розгалуженнях.

Власне, на цьогорічному «Франко-фесті» ми й спостерігали потужніший, порівняно із попереднім роком, наступ масовізму на українську свідомість, наступ ліберальних ідей космополітизму, які часто полюбляють сплітатися із спрощеними видами мистецтва і маскультури. Гадаємо, кожна розумна людина, відвідавши «Франко-фест», задала собі одне логічне питання: який стосунок до Івана Франка, до його ідей, переживань, художніх образів мають усі ці рок- і джаз-групи і їхній репертуар? У свій час Іван Франко кожним своїм творчим жестом розвивав, підносив українську культуру, а вся українська рок-музика із своїм шумом і вереском глибоко сидить у сферіпаразитарності, тобто нетворчості і неоригінальності. Тож зринає перше зауваження до організаторів «Франко-фесту»: чому саме ім’я Івана Франка має так активно використовуватися у їхніх планах з поширення масової псевдоестетичної свідомості?

Цьогорічний «Франко-фест» мав і другу яскраву лінію, яка мала назву «Франко-Місія»: агресивні намагання групи його учасників-письменників принизити постать і знецінити спадщину Івана Франка. Особливо помітно це було на двогодинному виступі 25.07.2013 письменників Володимира Єшкілєва та Олега Лишеги, яких модерував сумновідомий львівський «мас-культурник» Юрій Кучерявий. Саме Ю. Кучерявий був у минулому головним організатором «опускання» Т. Шевченка і Ліни Костенко на літературних зустрічах в кафе «Кабінет». Шевченка він «опускав» у стилі українофоба О. Бузини і постмодерного літературознавства: «пияк», «гультяй», «любитель жінок» і т. ін. Опльовування роману Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» у згоді із постмодерним письменником Віктором Небораком і літературознавцем Юрієм Котиком відбувалося у таких диких формах, що знаменита авторка після цього відмовилася приїжджати до Львова презентувати свою книгу.

Тепер Ю. Кучерявий взявся за І. Франка. Тому резонно виникає друге зауваження до організаторів «Франко-фесту»: чи Іван Франко заслужив собі перед українською нацією на те, аби його «вшановував» ось такий чоловічок?

Головні тези трьох «мудреців», які взялися «переоцінити» І. Франка, звелися до наступного. І. Франко, мовляв, абсолютно застарів для сучасного українства, його творчість мала етнографічне походження, а значить апріорі нецікава, на творчості письменника негативно відбивалися його хвороби, уся українська література – це провальний проект, бо вона не така популярна, як англомовна, франкомовна і німецькомовна літератури. Показово, що усі свої висновки, передусім В. Єшкілєв, учасники зустрічі робили без будь-яких посилань на франкознавчу літературу, на твори самого І. Франка, відтак усі їхні «переоцінювання» класика треба було сприймати на віру, як «богонатхненні осяяння». Загалом учасники говорили про І. Франка дуже зверхньо, навіть зі злобою (особливо виразно це звучало в інтонаціях В. Єшкілєва), легко вловлювалося те, що вони приїхали до Дрогобича, до міста, де формувався і виростав національний геній, аби плюнути і в лице дрогобицькій громаді, і в бік пам’яті про І. Франка.

Тут напрошуються кілька зауважень до організаторів «Франко-фесту 2013»: чим нашкодив І. Франко українській нації і культурі, що сьогодні нагально треба влаштовувати публічне «переоцінювання» його спадщини і заповітів? Чому на нібито вшановування Івана Франка запрошуються люди, явно націлені на провокаторсько-деструктивістське ударяння по українській культурі? Чи усвідомлюють організатори «Франко-фесту», що приниження і знецінювання Івана Франка як великого будівничого українського національного дому – це приниження і знецінювання української нації?

Ми розуміємо, що сьогодні українська нація переживає період інтенсивного наповнення її життєвого простору цінностями й ідеологемами космополітичного лібералізму, а це означає, що в усіх напрямках і в найрізноманітніших формах будуть розвиватися процеси висміювання  наших історичних традицій, дегероїзації національної культури, приниження ролей визначних постатей і їх «розбронзовування». Так було в інших національних культурах, ще від кінця ХІХ ст., охоплених процесами лібералізації, насамперед у суспільствах Великої Британії, Франції, Нідерландів, Швеції, згодом усієї Європи. Метою лібералів завжди було довести, що національна самобутність – це ніщо, що людина – це егоїстичне створіння, яке лише прагне максимальної свободи, багато їжі і розваг, що у світі нема нічого високого, ідеального, духовного, нема самої ідеї Бога, що людям для повного «прогресу» потрібно звільнитися від усіх можливих моральних авторитетів, оголосити традиційні вартощі – Бога, Батьківщину, Родину і Мистецьку красу – «відносними» і жити лише в системі споживацтва та за критеріями ВВП.

Постать Івана Франка вибрана космополітичними лібералами не випадково. Як письменник, політичний діяч, ідеолог, публіцист, науковець І. Франко зробив для побудови української нації надто багато, як ніхто інший в нашій історії. Тому підточити могутність «старого дуба» (Т. Шевченко), дуба, що випромінює силу національного духу і думки, що двигтить енергією національного розвитку і гідності, що сяє блиском краси українського художнього слова, – це особливо спокуслива ціль для лібералів. У цьому стремлінні до повалення особистостей світовий лібералізм апелює до одного з найнижчих інстинктів, які є в людині: зухвало переконати себе й інших, що нічого високого і духовного нема на світі, що геній такий самий, як і ми, малі і брудні, що він так само «сякається в хустинку» (Є. Маланюк) і нічим не відрізняється від нас.

Однак сьогодні, осмислюючи цей історичний досвід лібералізму і тенденції в сучасній українській культурі, ми хочемо наголосити для українства наступне. Деструктивні сили зла діють завжди і в кожному суспільстві, і це повинно лише морально гартувати ліпших його членів; іноді тенденції до деструкції і занепаду можуть ставати смертельно загрозливими, як, наприклад, цілком бісівські культурно-ідеологічні тенденції охопили Російську імперію від 1900-го року, у період пікового розвитку її культури, і закінчилися вакханалією атеїстичного, антитрадиціоналістського большевизму після 1917-го року. Тоді так само цинічні і деструктивні ліберальні інтелектуали стали володарями дум суспільства. Тоді ліворадикальні настрої та ідеї поширювалися в усій Європі, але перемогли чомусь тільки в Росії. Пояснення одне: усе залежить від моральної витримки і національної мобілізованості суспільства. У кожній історично небезпечній ситуації кожне суспільство, якщо хоче зберегтися, повинно виявити належну міру сміливості і рішучості щодо тенденцій розкладу. За Т. Шевченком, це означає просто: «в морду затопити», як «один козак із міліона свинопасів» (вірш «Юродивий»). Бо коли тих, малих і брудних, хоч і кучерявих, стане категорично більше, то самі тенденції перетворяться із загрозливих у смертельні.

 

Олег Баган

Науково-ідеологічний центр

ім. Д. Донцова

о. Іван Гаваньо

Українське Богословське

Наукове Товариство

Петро Іванишин

доктор філологічних наук,

професор кафедри української

літератури та теорії літератури

Дрогобицького державного

педагогічного університету

ім. І. Франка

Любомир Сікора

голова депутатської комісії

з питань культури, молоді і спорту Дрогобицької Районної Ради, керівник ВГО «Бойківське етнологічне товариство»

Як легко плюнути в велике –

У нього точно попаде.

Усе бридке й усе безлике

Тоді собі ціну складе.

 

Ліна Костенко

 

25 липня 2013 року перший день Франко-фесту в Дрогобичі в рамках Франко.Місії вибухнув скандалом.

Означена модератором Юрієм Кучерявим зустріч з Володимиром Єшкілєвим і Олегом Лишегою на тему “Дві години переоцінки Івана Франка” була від самого початку провокативною за своєю суттю – і не лише в літературному плані. Очевидно, творці ідеї знесення з п’єдесталу Каменяра (а цей процес розпочався не вчора) не очікували спротиву.

 

Володимир Єшкілєв має своєрідне бачення Івана Франка. Зрештою, це справа кожної людини, як дивитися на того чи іншого письменника, бо від суб’єктивного погляду ми нікуди не дінемося. Але є правда життя, з якою треба рахуватися, тим паче коли маєш справу не з професійними літераторами, які ладні пробачити тобі все, зважаючи в тім числі й на власний творчий характер, а з людьми, які Івана Франка знають, шанують і вважають національним генієм, піднімати руку на якого нікому не дозволено.

 

Володимир Єшкілєв, відомий насамперед як творець так званого “станіславського феномену”, автор декількох романів, колишній головний редактор багатьох знакових свого часу часописів, а нині викладач вишу, мабуть, забув цю просту істину, а, можливо, в силу своєї амбітності, присутньої в тих, хто хоче вивищитися за рахунок великих, і не збирався її враховувати, вважаючи, що має право на істину в останній інстанції й нижче його рівня виправдовуватися за те, що він думає саме так, а не інакше.

 

Аналізуючи тепер, що ж вивело з рівноваги тих, хто зазвичай у Дрогобичі характеризується толерантністю (за винятком, можливо, хіба що відомого в Україні й за її межами пропагандиста всього бойківського Любомира Сікори), розумію, що це були, з одного боку, необачні слова Володимира Єшкілєва, а, з іншого, свідома провокація, яка, можливо, й має літературний сенс. Але зазначу від себе, що як конституцію не можна приймати на всенародному референдумі, бо не кожен має можливість оцінити юридичні переваги тієї чи іншої дефініції, так і суб’єктивні навіть не літературні, а літературознавчі сентенції не слід кидати “в маси”, бо отримаєш нерозуміння і навіть “камінь” у відповідь.

 

Коли Володимир Єшкілєв говорив про те, що Іван Франко – “смішний”, то мав на увазі слова певного кола, м’яко кажучи, супротивників Каменяра. Але заради об’єктивності треба було наводити й протилежні думки, що й зробив присутній на зустрічі дрогобичанин Костянтин Федьків, чим, мабуть, викликав здивування у маститого автора. Були й інші “шулерства”, на які годі було відповісти, зважаючи на формат зустрічі, яка не передбачала дискусії.

 

“… письменник має потяг до розігрування можливого канону сучасної літератури та різноманітних “інтелектуальних” провокацій у літературному процесі” – так сказано про Володимира Єшкілєва у Вікіпедії. І коли він говорить, що “українська література є великим літературним провалом”, то на цьому тлі слід, очевидно, говорити і про провал Івана Франка. На думку письменника, Іван Франко був цивілізатором, що притаманне багатьом у ХІХ столітті, причому цивілізатором з глибокими знаннями. За його словами, література була для Івана Франка інструментом. “Послуговуватися науковими статтями в суспільстві дуже важко, а тому він писав притчі”, – наголосив Володимир Єшкілєв. Саме література, на його думку, стала цивілізаторською місією Івана Франка. “У нього є значні твори, вони смішні, вони наповнені почуттям. Це той вид мистецтва, який іде поза якимись редакторськими лабіринтами”, – стверджував письменник. На думку Володимира Єшкілєва, Іван Франко просто був людиною, а не лише виконував свою місію. Його людський потенціал був ширший, ніж його місія. “І це добре, – сказав Володимир Єшкілєв, – бо ми часто зустрічаємо людей, місія яких ширша, ніж вони особисто”.

 

Ось такий вінегрет думок вкупі з зарахуванням Каменяра до масонів, загальний тон, що, мовляв, Іван Франко чогось не розумів чи чогось не досяг, метафізична артикуляція проблеми – змусили присутніх скоректувати хід проведення зустрічі.

Найперше не витримав колишній міліціонер Степан Сабат, який свого часу закінчив філологічний факультет Дрогобицького вишу імені Івана Франка. Його спіч був щирим і стосувався, що називається, прописних істин, засвоєних нами ще з радянських часів. Але коли тоді це були ідеологеми задля захисту Системи, то для багатьох Каменяр сприймався саме так. Визначальною була народна любов до Генія Нації, а не ідеологічне забарвлення.

 

Оливи до вогню підлив відомий культурознавець і захисник бойківського світу Любомир Сікора. Його виступ був емоційним, а необачно сказане “ви нам не розказуйте, хто такий Франко, ми і без вас знаємо” – взагалі не вимагало дискусійності. Та коли він ужив слово “онанізм” стосовно модератора зустрічі, пристрасті розгорілися. Юрій Кучерявий наполягав на видаленні Любомира Сікори з аудиторії (зустріч відбувалася на віллі Яроша, де зараз розташований біологічний факультет Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка), але той пручався і виголошував свої тиради, звинувачуючи гостей у всіх смертних гріхах.

Ситуацію міг би врятувати викладач Дрогобицького вишу Ярослав Радевич-Винницький, навівши аргументи й факти щодо нікчемності, висловлюючись юридичною мовою, дефініцій Єшкілєва, але модератор слова йому не надав. Проте вчений особливо на цьому й не наполягав і не знайшов нічого кращого, ніж покинути аудиторію. Вслід за ним подався й десяток місцевих патріотів. До слова сказати, що всього було чоловік двадцять присутніх, бо належної інформаційної кампанії щодо цієї зустрічі здійснено не було. Оцей пасивний спротив місцевої інтелігенції навряд чи можна назвати захистом Івана Франка.

 

Після цього розмова відбувалася в спокійному тоні, чому сприяла блага розповідь Олега Лишеги про Івана Франка. Це теж митець із Івано-Франківщини, як і Володимир Єшкілєв. Він першим серед українських літераторів отримав премію ПЕН-клубу, був в опалі у влади за радянських часів, а тому не міг видавати книжок. Сам Олег Лишега “відносить себе до поетичної традиції, що визначається іменами Івана Франка та Богдана-Ігоря Антонича”. Так принаймні сказано у Вікіпедії в статті про нього.

Я би назвав підхід Олега Лишеги до Івана Франка як етнографічно-побутово-медичний, що, звичайно, не може уповні охопити постать Генія. Але це теж точка зору, з якою можна погоджуватися чи ні, це та фортеця, за мурами якої поет почуває себе комфортно. Еетнографічно-побутова складова дає нам можливість уявити, в яких умовах жив Іван Франко, що і хто його оточував, з ким і яким було його спілкування. Медичний підхід (божевілля Франка Лишега охарактеризував як яснобачення) дають можливість зрозуміти, як важко в таких умовах творилося Каменярові. Проте за таких обставин і навмисного звуження простору для досліджень не доводиться говорити про те, аби заглянути в творчу майстерню поета, зрозуміти його людський біль – не у фізичному значенні цього слова, а за народ. Ми часто бачимо великих людей у життєвих обставинах, і можемо мати навіть негативне враження щодо поведінки в побуті, але ж не це головне в цій людині, а, власне, його творчість, творча лабораторія, і саме інженери людських душ, якщо вони себе такими вважають, повинні би найбільше дбати про розкриття внутрішнього світу, а не про зовнішні ознаки буття Генія.

 

Олег Лишега читав есе про Івана Франка, побудоване на фактичному матеріалі, зі своїми вкрапленнями, і таке письмо, звісно, має право на існування, хоча особисто мене у Франка приваблює зовсім інше, зокрема його бунтарська національна складова.

Від імені дрогобицької інтелігенції виступила акторка місцевого театру, яка попросила вибачення за тих, хто некоректно, м’яко кажучи, повівся з гостями.

На відверте спілкування вже часу не вистачало, але все ж я намагався скерувати зустріч у конструктивне русло.

Як на мене, говорити про “провальність” української літератури, по меншій мірі, свідчить про меншовартість. Хоча пізніше, ламаючи запропоновану Юрієм Кучерявим гру, я й запитував у Володимира Єшкілєва, що саме він має на увазі, говорячи про провальність, проте аргументованої відповіді не отримав. Не можна ж усерйоз вважати, що українська література є провальною, а Іван Франко – не світовий геній лише на тій підставі, що не маємо жодного лауреата Нобелівської премії з літератури. Очевидно, мова насамперед іде про політичне ставлення до України як меншовартісної держави з боку сильних світу цього. Можемо говорити і про тих, хто входить до Нобелівського комітету. З іншого боку, в нас були і є сильні письменники, достойні того – принаймні на наш суб’єктивний погляд – бути лауреатами Нобелівської премії, але в силу різних обставин цього не сталося. Маємо також приклади, коли потужні письменники світового рівня теж не ставали лауреатами цієї престижної премії. Зрештою, це у великій мірі лотерея, і чимало випадковостей, суб’єктивних суджень членів комітету не завжди дозволяють вибрати найдостойніших, хоча, з іншого боку, маючи чимало несподіваних рішень, можемо лише подякувати Нобелівському комітету, що не оминув своєю увагою справді цікавого і достойного письменника.

 

Можна погодитися з Володимиром Єшкілєвим, що українська література є мало цитованою порівняно з іншими світовими літературами, а це вважається одним із основних показників у світовій практиці. Якщо більше читають англомовну чи іспано-германо-французьку літературу, то цьому є об’єктивне пояснення з точки зору масовості й кількості населення відповідної національності. Можемо говорити про неймовірно малу кількість перекладів з української на світові мови. На цьому тлі, скажімо, Юрій Андрухович чи Оксана Забужко виглядають піонерами української літератури в цивілізованому світі. Але не все пояснюється популярністю чи кількість накладів виданих книг. Наприклад, у Китаї є автори, яких в Інтернеті читають мільйони користувачів, але чи знаємо ми їх? І якби одному з таких китайських авторів, який, до речі, не є таким популярним на тлі інших в Інтернеті, не присвоїли минулого року Нобелівську премію, ми б і не знали про нього. Українська література і тут пасе задніх, бо, на відміну, скажімо, від російської, у нас і досі нема перекладу бодай одного твору цього автора з китайської на українську.

Я все-таки “добив” Володимира Єшкілєва запитанням, чи бачить він перспективи української літератури? Письменник скромно відповів: “Я над цим працюю”. Дозволю собі не коментувати відповідь. Зазначу лише, що Франко відпочиває…

 

Не сприйняли всерйоз Володимир Єшкілєв і Олег Лишега моєї тези про те, що настав час для повного видання творів Івана Франка. Нинішній п’ятдесятитомник є далеко не повним, а вся спадщина Каменяра, на думку експертів, складає понад сто томів. Я навів слова покійного професора Зенона Гузара, який викладав у Дрогобицькому виші, про те, що “повного” Франка за радянських часів не видавали тому, що Лев Толстой мав “лише” дев’яносто томів. В Інтернеті гуляє чимало моїх статей на цю тему, як і про “приватизацію” Івана Франка різними політичними силами, а тому не буду повторюватись.

Що ж маємо у сухому залишку? Перший день Франко-фесту показав, що Іван Франко фактично залишився десь збоку. Головним виявилося не заглиблення у його внутрішній світ, чого вимагають реалії часу, а знесення його з п’єдесталу. Суть проблеми глибоко дослідила Ліна Костенко, чиї слова я виніс в епіграф до цієї статті.

Наступ на Франка розпочався не сьогодні. Маємо так званий ліберальний підхід до його творчості з елементами буцімто європейського бачення проблеми. Критики цього типу рішуче відмітають національний, націоналістичний аспект в оцінці того чи іншого письменника, зосереджуючи свою увагу або на побутовому рівні, або на етнографічному. При цьому митець зводиться до інтернаціонально-космополітичних інтенцій, нівелюється його націотворча складова.

Франко не єдиний у цьому списку. Маємо “вурдалаку” Шевченка, “лесбіянку” Лесю Українку… Причому роблять це люди, які на побутовому рівні не переносять один одного, але тут дивовижним чином сходяться.

Це для мене не дивина, але дивно тоді спостерігати на цьому тлі за проведенням у тому ж Дрогобичі фестів, присвячених Брунові Шульцу. Ті ж ліберально-космополітичні теоретики не дозволяють собі й слова кривого сказати про дрогобичанина, який загинув від кулі гестапівця. А ось над Франком у рамках подібних фестів можна збиткуватися за повною програмою!

Модерація зустрічі Юрієм Кучерявим із “Дзиги” змушувала бути готовим до провокації. Він уже модерував подібну зустріч у Львові щодо книги Ліни Костенко “Записки українського самашедшего”, після чого наша Совість Нації відмовилися проводити тури Україною. Трохи раніше непоміченим за участю цього ж модератора пройшло збиткування над Тарасом Шевченком – “гульвісою і пияком”, мало не в стилі відвертого анти-українця Олеся Бузини. А якщо прочитати інтерв’ю Юрія Кучерявого на Інтернет-сайтах чи в газетах, то бачиш дивовижні збіги: і література в нас провальна, і української літератури взагалі нема. Ні, свій сенс у ці слова він, звичайно, вкладає, і з ним можна сперечатись, якщо він взагалі прислухається до іншої думки, але стилістика видає однодумців з головою. До речі, Володимир Єшкілєв і Олег Лишега теж брали участь у заходах, де модератором виступав Юрій Кучерявий.

І все-таки мене більше цікавлять ідейні замовники та організатори цієї брудної кампанії, які, як завжди, залишаються в тіні. Виконавці завжди різні, і тому на них скеровані всі стріли осуду. А ось ті, хто хоче зруйнувати українську літературу – як, зрештою, й українську націю, – спокійно снують свої підступні замисли й далі.

Зазвичай Франкові урочистості відбуваються наприкінці серпня. Тоді до них найбільше прикута увага громадськості й політичних сил. Франко-фести оминають увагою. Не треба Партії регіонів, з якою та ж “Свобода” бореться наприкінці серпня в Нагуєвичах, якщо у липня підступні ліберали й космополіти, як шашіль, точать зсередини українське, намагаючись скинути Івана Франка з п’єдесталу. Марні зусилля, пані та панове!

 

Анатолій ВЛАСЮК         

Деякі експерти стверджують, що вибори до місцевих рад відбудуться не 2015-го, а 2014-го року. Нібито Янукович змінить Конституцію, покладе собі під ноги Конституційний суд, аби закріпити успіх. Як відомо, на нещодавніх проміжних виборах міських, селищних і сільських голів у ста одному випадкові зі ста сімнадцяти перемогли представники Партії регіонів. Президентові потрібно пере-форматувати владу, аби другий термін у 2015 році став для нього реальністю.

Передвиборча кампанія в Дрогобичі вже давно почалася. Звичайно, рано ще робити з Олексія Радзієвського “кульгаву качку”, бо він усе-таки приймає основні рішення в місті. Але на перший план, у тім числі і з його подачі, висувається Олександр Коростельов.

Перший заступник дрогобицького міського голови відіграв вирішальну роль в тріумфальному в’їзді в ратушу Олексія Радзієвського. В підручники політології мав би увійти унікальний рецепт збору коштів для перемоги за рахунок абсолютної більшості тих, хто був у команді. Хтось стратився, і стратився капітально, а дехто нагрів на цьому руки.

Чомусь усі переконані, що Олександр Коростельов спить і бачить себе міським головою Дрогобича. Мабуть, на посаді першого заступника він переконався, що це не легкий хліб. Але мерські амбіції все-таки не дають йому спокою. Та й, як менеджер, він би сам собі не пробачив, якби не ризикнув поборотися за булаву міського голови. Хоча весь попередній досвід йому підказує, що не слід цього робити, проте інерція не дасть змоги зупинитися. Одна справа бути призначеним на посаду, як зараз, інша – переконати виборців у своїй незамінності. Двічі Олександр Коростельов хотів стати депутатом Львівської обласної ради, але не судилося. Тепер йому треба переконати навіть більшу кількість електорату, що він є білим і пухнастим, незамінним менеджером і батьком міста, ніж у випадку з виборами до обласної ради. Чи під силу це Олександрові Коростельову?

Звичайно, крім нього, висуватиметься ще добрий десяток претендентів – як і з числа вічно колишніх, так і новітніх політиків. Велике значення матиме той факт, кого підтримають політичні сили.

Навряд чи претендент на вибори міського голови від “Батьківщини”, навіть якщо його підтримають “УДАР” і “Свобода”, зможе повторити успіх Романа Ілика жовтня 2012 року. Ще не знати, яким буде рейтинг “Батьківщини” до цього часу. З іншого боку, Роман Ілик не зможе стати таким авторитетним, як свого часу Віктор Ющенко, одного слова якого було достатньо, аби громада проголосувала за названого ним чоловіка. Крім того, ще не факт, що “УДАР” і “Свобода” підтримуватимуть висуванця “Батьківщини”.

На сьогоднішній день найімовірнішими висуванцями від “Батьківщини” є Володимир Кондзьолка і Роман Шагала, від “УДАРУ” – Віктор Возняк, від “Свободи” – Михайло Задорожний. Це, звичайно, за умови, що вони самі захочуть балотуватися на посаду міського голови Дрогобича. Адже їм до цього часу можуть зробити такі пропозиції, від яких вони не зможуть відмовитись, а тому зійдуть з передвиборчої дистанції, підтримуючи того, кому сильні світу цього ввімкнуть “зелене світло”.

Здавалось би, Олександр Коростельов випадає з цієї обойми. Але не поспішаймо з висновками, тим паче на тлі останніх візитів на Дрогобиччину.

Наш край нещодавно відвідали народні депутати України Олег Канівець і Ярослав Дубневич. М’яко кажучи, у них специфічні стосунки з колегою по парламенту Романом Іликом, якщо не сказати більше. Звичайно, народний обранець може їздити де йому заманеться, не обов’язково лише територією свого виборчого округу. Крім того, він може мати на “чужій” території свої економічні інтереси. Але всі розуміють, що основна мета подібних візитів усе-таки лежить у політичній площині.

Олег Канівець, зламавши присягу й вийшовши із фракції “Батьківщини”, приїжджав на Дрогобиччину разом із першим заступником голови Львівської обласної державної адміністрації Богданом Матоличем. Факт сам по собі промовистий, бо мова, очевидно, йде не лише про співпрацю з владою. Крім того, Олег Канівець має особисті претензії до Романа Ілика, голови обласної “Батьківщини”, а ще більше до Володимира Швеця, який був закріплений за Стрийським виборчим округом, теж народного депутата, в якого Роман Ілик свого часу працював помічником-консультантом. Якщо вірити Олегові Канівцю, “Батьківщина” “пресувала” його під час передвиборчої кампанії, робила це й потім, що, мовляв, стало причиною його виходу із фракції. З’ява на “чужій” території фактично політичного опонента, до якого не може бути довіри, та ще й у супроводі поважного можновладця, повинна стати першим серйозним дзвіночком для Романа Ілика, який намагається контролювати “свій” виборчий округ.

Якщо ми вже говоримо про Олега Канівця, то слід сказати, що серед впливових фігур, які належать до національно-демократичного табору, є багато таких, які “тихо ненавидять” Романа Ілика, а тому з радістю пристануть до його опонентів, аби напакостити йому. Звичайно, на початках робитимуть це непомітно, мало не підпільно, але чим ближче до виборів, повилазять зі “схронів”. Тому внутрішня служба безпеки Романа Ілика, якщо вона в нього, звичайно, є, повинна не дрімати. Мало не військова термінологія не випадкова в цьому контексті, адже Дрогобиччина завжди виступала полігоном для експериментів різних політиканів. Колись про це поговоримо окремо.

Що стосується Ярослава Дубневича, то він, як відомо, увійшов до фракції “УДАРу” Віталія Кличка. Оскільки він більше бізнесмен, ніж політик, то на Дрогобиччині в нього непочатий край роботи. Колись про це поговоримо окремо. А зараз розмірковуватимемо суто в політичній площині.

Кавалерійський наступ “УДАРу” під час попередньої виборчої кампанії дав можливість завоювати цій політичній силі місця в Дрогобицькій міській і районній радах, але не народив яскравих особистостей. Фактично з місцевих “ударівців” нікого висувати на міського голову Дрогобича з надією на стовідсотковий виграшний результат. Навіть пере-форматування керівних кадрів, до чого вдається Ярослав Дубневич, нічого не дасть. Ставка на Віктора Возняка теж сама по собі є програшною, якщо не буде проведена попередня клопітка і, головне, грошовита робота.

Козирну карту в цій ситуації має “Свобода”. Негативне ставлення Михайла Задорожного до Романа Ілика за цей час навряд чи зміниться, навіть партійна дисципліна не зможе змусити обласного депутата працювати на народного депутата. Крім того, Михайло Задорожний не полишив своїх парламентських амбіцій, а тому наступного разу балотуватиметься до Верховної Ради України. Ставати зараз міським головою йому не з руки. Але він наполегливо підтримає будь-кого, хто стане опонентом кандидатові від Романа Ілика.

Отже, наразі глухий і тихий спротив усередині “Батьківщини”, намагання “УДАРу” мати свого міського голову Дрогобича, фактичний саботаж “Свободи” у цьому питанні – ось із чим доведеться зіштовхнутися Романові Ілику, якщо він захоче мати “свого” міського голову. А на тлі його мовчазного непротивлення злу, яке виходить від режиму Радзієвського у Дрогобичі, не-персоналізації носіїв цього зла, це взагалі може мати трагічні наслідки для громади.

Якщо ви думаєте, що я забув про Олександра Коростельова, то помиляєтесь. Я просто думаю, наскільки далеко можуть зайти амбіції політиканів, які би погодились підтримати цю людину в боротьбі за крісло міського голови. А рано чи пізно люди, далекі від справжніх потреб дрогобицької громади, можуть зійтись на цій кандидатурі, особливо якщо почують від неї тепер і в майбутньому економічні преференції особисто для себе. А вони їх почують.

Останнім часом Олександр Коростельов має потужне гальмо, яке може завадити йому стати міським головою Дрогобича. Він почав пити. Звичайно, не кефір чи квас. Де вже йому в цьому ремеслі тягатись із деякими титанами із ратуші! Звичайно, це справа Олександра Коростельова, де і з ким проводити свій вільний час, хоча інколи і під час робочого часу, але він не повинен забувати, що навкруги є не лише його друзі, а й заздрісники й прямі вороги, які на “чорний день” тримають відеозаписи з його “художествами”. Та й чи вартує пиятика того, аби мерські амбіції руйнували сім’ю? Завжди є час зупинитись. Як і не зупинитись і котитись вниз, у лайно і болото.

Всі, хто йде до влади, повинні пам’ятати, що насамперед це випробування від Бога: чи зміниш ти своє людське обличчя, чи перетворишся на свиню? Мало хто проходить це випробування. Ввійшовши до ратуші національним героєм, виходиш упослідженим політиканом, як це сталося, скажімо, з Миколою Гуком. Та й Олексій Радзієвський уже багатьма не сприймається як “спаситель” Дрогобича, хоча потенційні можливості були. Найбільш болючим у цьому процесі є те, що не вирішуються нагальні проблеми громади, якій ти наліво й направо давав обіцянки. Та й громада повинна бути далекоглядною, коли голосує за того чи іншого чоловіка. Завжди слід робити поправку на ймовірні амбіції, погорду, зневагу до людей та інші негативні якості того, за кого голосуєш.

Дрогобич, за великим рахунком, окрім, можливо, покійного Юрія Дацюка, ще не мав міського голови, про якого без великих роздумів можна було би сказати, що цей чоловік не шкодував свого здоров’я і самого життя для блага громади. Тусовка навколо ймовірних кандидатів у мери свідчить, що древньому місту може не поталанити й цього разу…

 

Анатолій ВЛАСЮК

Якщо на всеукраїнському рівні Фронт змін влився у “Батьківщину” без особливих зовнішніх потрясінь, то, скажімо, в Дрогобичі ситуація дещо інша. Особливо це видно на прикладі фракції “Батьківщини” у Дрогобицькій міській раді.

До неї входить четверо депутатів – Михайло Ваврин (керівник фракції), Михайло Лужецький, Роман Пукало, Богдан Недбальський. В опозиції до Олексія Радзієвського до недавнього часу перебував Михайло Ваврин

У фракції ж Фронту змін є вісім депутатів. Всі вони голосують так, як це вигідно дрогобицькому міському голові. Якщо вони ввійдуть до фракції “Батьківщини”, то вже одинадцять депутатів будуть проти Михайла Ваврина.

У такій ситуації залишається нелогічним, аби керівник фракції Михайло Ваврин був фактично без армії. Адже буде смішно, коли на фракції приймають якесь рішення, а за нього голосують всі депутати, крім Михайла Ваврина.

Логічно було б, якби він залишив посаду лідера фракції “Батьківщини”. Це цілком може бути, тим паче на тлі подій, коли Фронт змін на Львівщині намагатиметься поглинути “Батьківщину”, особливо в тих радах місцевого рівня, де має більше членів. Не виключено, що й народний депутат України Роман Ілик перестане бути керівником Львівської обласної організації “Батьківщини”.

Чи голосуватиме Михайло Ваврин як представники вже колишнього Фронту змін? Побачимо це вже тоді, коли прихильники Арсенія Яценюка ввіллються до фракції “Батьківщини”. А поки що голосування Михайла Ваврина погоди не робить, адже в Дрогобицькій міській раді опозиція у класичному її розумінні вже давно померла. Можливо, навіть і не народжувалась. Окремі тілорухи так званих опозиціонерів, як тепер видно, були пов’язані з розв’язанням особистих проблем.

Сумно, пані та панове, але мусимо зазначити, що це є поразкою Олексія Радзієвського, а не його перемогою. Стає очевидним той факт, що сильна влада не може існувати без сильної опозиції. У Дрогобичі ж маємо слабку владу і слабку опозицію. А на тлі слабкої громади будувати європейське місто не доводиться…

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Повідомляємо, що згідно рішення сесії Львівської обласної ради від 25 червня 2013 року була створена виїзна депутатська комісія Львівської обласної ради по скаргах територіальної громади міста Дрогобича щодо зловживань місцевою владою.

Комісія буде працювати за адресою: м. Дрогобич, вул. Т.Шевченка 2.

Тел: 097-154-69-18,   098-721-34-27.

Запрошуємо всіх небайдужих дрогобичан взяти участь у роботі комісії.

                                                             Територіальна громада м. Дрогобича

 

 

 

 

 

 

 

 

1

 

 

 

 

 

2

 

 

 

 

3

 

 

 

 

 

4

 

 

 

 

5

 

 

 

 

6

 

 

 

 

7

Редакція газети “Тустань” оголошує конкурс на звання “Найкрасивіша дрогобичанка липня 2013 року”. Надішліть есемеску з номером найкрасивішої дрогобичанки на телефон 067-367-8019 до 31 липня включно. Світлини Галини ЛУЦІВ

Ім’я дрогобицького міського голови Олексія Радзієвського може сміливо увійти в сучасні посібники з політології. Він чи не “найуспішніший” мер, який собі на користь сповна використав так званих “тушок”, про які ми здебільшого говоримо, маючи на увазі Верховну Раду України. Проте й на місцях цей огидний процес дав свої метастази. 

Першою “тушкою” в команді Олексія Радзієвського став Тарас Метик. Очевидно, пропозиція стати секретарем Дрогобицької міської ради надійшла йому ще під час передвиборчої кампанії Олексія Радзієвського, тому Тарас Михайлович робив усе можливе й неможливе, аби стати депутатом. Тарас Метик є представником Конгресу українських націоналістів, був першим демократично обраним головою Дрогобицької районної ради, а Олексій Радзієвський, будучи народним депутатом України, не проголосував за те, аби визнати голодомор геноцидом. Цілком очевидно, що ідеологічні протиріччя не могли стати на заваді меркантильним інтересам двох ласих до влади чоловіків.

Другою “тушкою” в команді Олексія Радзієвського стала Віра Байса. Це був удар під дих національно-демократичним силам Дрогобиччини. Проте в Біблії сказано: “Не сотвори собі кумира”. Ті, хто давно знав Віру Іванівну й її меркантильні інтереси, розумів, що немає нічого дивного в цьому вчинку ласої до влади жінки.

А потім “тушки” посипалися до ніг Олексія Радзієвського, як з рогу достатку.

Першими не витримали депутати від Партії захисників Вітчизни, які під час передвиборчої кампанії підтримували основного суперника Олексія Радзієвського на виборах дрогобицького міського голови – Богдана Мозоля. Заручниками “папи” згодом стали керівники комунальних підприємств, відділів та інші особи, чиє перебування на керівній посаді напряму залежало від волі міського голови.

Я би не поспішав зараховувати до “тушок” тих, хто був у команді Олексія Радзієвського під час передвиборчої кампанії, а потім став депутатом Дрогобицької міської ради. Здебільшого вони йшли від “Сильної України”, яка потім розчинилась у Партії регіонів. Проте багато з них розуміють, що Олексій Радзієвський нині не той, ким був колись, і це порівняння йде в гірший бік. Це їхній вибір. Шкода, що їм не вистачає політичної й просто людської мужності, адже вони бачать, до чого призвело Дрогобич керівництво Радзієвського-Коростельова-Метика.

“Тушками” стали ті, хто мав би бути в опозиції до міського голови, – зокрема, представники Фронту змін, який зараз влився до “Батьківщини”.

Схоже, що й “Батьківщина” у повному складі поповнила склад “тушок” Олексія Радзієвського.

На останньому засіданні Координаційної ради Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини, яке з дива відбувалося в стінах ратуші, Олексій Радзієвський, відповідаючи на запитання Юрія Модрицького, фактично визнав, що Михайло Лужецький є “тушкою” в нашому розумінні, а плата за це – посада керівника так званого Інституту міста й лояльне до міського голови голосування на сесіях.

Схоже, що “тушкою” став і “останній із могікан”, “головний опозиціонер” Михайло Ваврин. Принаймні публічне “братання” з Олексієм Радзієвським на тому доленосному засіданні в ратуші, дивний спокій на останніх сесіях наводять на сумні роздуми. Хотів би помилитися щодо Михайла Васильовича, але факти – річ уперта.

Дещо раніше “тушкою” став Сергій Гориславський, лідер Дрогобицької організації Партії регіонів, який разом з Михайлом Вавриним найбільше дошкуляв Олексієві Радзієвському на сесіях, а тепер де тільки може захищає міського голову.

Яка причина “тушкування” в Дрогобичі? Та сама, що в Україні й цілому світі. Люди без ідеологічних переконань (їхню словесну риторику, носіння вишиванок й таке інше не слід брати до уваги), маючи меркантильні інтереси, які не сягають далі власного “корита”, роблять те, що  й мають робити ті, в кого нема совісті. При цьому вони завжди знаходять виправдання своїм вчинкам, посилаючись на обставини, в тім числі й сімейні, але від цього не змінюється сутність їхніх діянь.

Мені здається, що Олексій Радзієвський з великим презирством ставиться до всіх цих “тушок”, як диктатор до рабів. Вони далися йому малою кров’ю, не довелося платити великих грошей, якщо він узагалі їх платив. Здебільшого відкуповувався земельними ділянками, посадами й іншим “непотребом”, що не било по кишені.

“Тушкування” дало можливість Олексієві Радзієвському уникнути найголовнішої помилки Миколи Гука, який не знайшов взаєморозуміння з депутатами. Олексій Радзієвський фактично знищив у Дрогобичі опозиційні сили, прикоськавши їхніх лідерів. Найбільше, чого вдалося Олексієві Радзієвському з допомогою “тушок”, – так це дезорієнтувати дрогобицьку громаду.

Проте в Дрогобичі є здорові сили, які розуміють, ким насправді був, є й залишився Олексій Радзієвський. Ставши міським головою, він мав останній шанс довести громаді, що є патріотом Дрогобича, дбає про громаду, а не працює на власну кишеню. Проте це Боже випробування Олексій Радзієвський не пройшов. Винен у цьому не лише він, а й дрогобицька громада, яка вкотре повірила йому, але не зробила так, аби унеможливити занепад Дрогобича, не дати можливості безідейним і меркантильним політиканам диктувати свою волю древньому місту.

Цілком очевидно, що для того, аби повернути Дрогобичу його моральне обличчя, повинно настати повне перезавантаження влади. Не лише Олексій Радзієвський, “тушки” і так звана опозиція повинна зійти з політичної арени. Дрогобичани мають визріти, що до влади повинні прийти нові люди, для яких поняття честі й совісті, професіоналізму та порядності є на першому місці. В іншому випадку дрогобичани, як і всі Україна, борсатиметься в болоті “тушок”.

 

Анатолій ВЛАСЮК

 

На цьому наголосив Блаженніший Святослав під час Божественної Літургії з нагоди 20-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії та 1025-ліття Хрещення Руси-України, яка відбулась 24 червня, у День Святого Духа, в м. Дрогобичі на подвір’ї катедрального храму Пресвятої Трійці .

Блаженнішому Святославу під час Божественної Літургії співслужив владика Ярослав (Приріз) – єпископ Самбірсько-Дрогобицький, високопреосвященний Томас Едвард Ґалліксон – Апостольський нунцій, владика Ігор (Возьняк) – митрополит Львівський, владика Володимир (Війтшин) – митрополит Івано-Франківський, владика Василій (Семенюк) – митрополит Тернопільсько-Зборівський, владика Богдан (Дзюрах) – секретар Синоду єпископів УГКЦ, владика Йосиф (Мілян) – єпископ-помічник Київської архиєпархії, владика Тарас (Сеньків) – апостольський адміністратор Стрийської єпархії, владика Михаїл (Колтун) – єпископ Сокальсько-Жовківській, владика Дмитро (Григорак) – єпископ Бучацький, владика Йосафат (Говера) – екзарх Луцький, а також владика Леон (Малий) – єпископ-помічник Львівський РКЦ. Участь в урочистому богослужінні взяли понад 200 священнослужителів, представники монашества, вірні з усіх терен єпархії та представники державної влади.

Блаженніший Святослав у супроводі єпископів та священиків увійшов процесійно на подвір’я Свято-Троїцького собору, де згодом розпочалась Свята Літургія. Главу УГКЦ привітали наймолодші парафіяни Катедрального собору. Слова привітання англійською мовою пролунали з уст молоді на адресу Апостольського нунція – високопреосвященнного Томаса.

Відтак Блаженнішого Святослава та владик привітав о. Тарас Гарасимчук (парох катедрального храму). Священик наголосив, що присутність Предстоятеля УГКЦ та великого числа єпископів у цей День Святого Духа є по-особливому важливою. Адже єпископи – це помазанники Святого Духа, які є спадкоємцями святих апостолів.

Під час проповіді Блаженніший Святослав пригадав вірним, що учора Христова Церква святкувала свято П’ятидесятниці – подію, якою “Отець від віків через Сина Духом Святим живить Свою Церкву”. За словами Глави УГКЦ, на другий день зелених свят очі Церкви звернені на основну Особу вчорашньої події – Духа Святого – Третю Особу Пресвятої Трійці.

“Він промовляв через пророків, Він ніколи не говорив Сам про Себе. Він об’явив нам Отця як вічнотекуче джерело, Він об’являє нам Сина Божого, і в цьому Духові людина визнає Христа Господом”, – пригадав вірним спасительні дії Святого Духа в історії спасінні людства. Хоча присутність Духа Святого у світі є таїнственною, її явно являє Господь через Христову Церкву. “Духом Святим єпископи навчають Церкви і посвячують Божий люд. Духом Святим священики звершують святі таїнства”, – додав Глава УГКЦ.

Блаженніший Святослав розповів, що був присутнім на проголошенні Самбірсько-Дрогобицької єпархії 20 років тому. Тоді майбутній Патріарх співав у семінарійному хорі Львівської духовної семінарії, яка супроводжувала богослужіння. Як зазначив Глава УГКЦ, під час тих подій було зачитано грамоту Синоду єпископів УГКЦ, яка починалась наступними словами: “Сподобалося Духу Святому і нам установити на цих землях нову єпархію”. Ці слова яскраво засвідчують, що справа розбудови Церкви, а зокрема заснування Самбірсько-Дрогобицької єпархії, яка святкує цього року 20-літній ювілей, є справою Духа Святого.

Наприкінці свого слова Блаженніший Святослав згадав про першого єпископа єпархії – владику Юліана (Вороновського), – який був “посудиною”, сповненою Духа Святого. Глава УГКЦ привітав теперішнього єпископа Самбірсько-Дрогобицького – владику Ярослава (Приріза) – з 50-літнім ювілеєм життя та 25-літтям священичого служіння. Глава УГКЦ побажав єпископу-ювіляру щедрих дарувань Духа Святого, які б допомагали йому у відповідальному єпископському служінні.

Після завершення Літургії владика Богдан (Дзюрах), секретар Синоду УГКЦ, провів чин віднови хресних обітів, який спільно помолились усі присутні на богослужінні.

Відтак з подячним словом до присутніх звернувся владика Ярослав (Приріз): “Хочу висловити слова вдячності Господу, який впродовж багатьох років являв на цих землях величні Свої діла”. Архиєрей з вдячністю згадав Главу і отців Синоду УГКЦ, які 20 років тому прийняли рішення створити Самбірсько-Дрогобицьку єпархію. “Ми благодаримо Господа за дар життя владики Юліана (Вороновського), за його молитву та архипастирське служіння”, – такими словами згадав владика Ярослав свого попередника на єпископському престолі, який відійшов у вічність 28 лютого цього року. Владика подякував Главі УГКЦ за молитовну присутність на ювілейних святкуваннях з нагоди 20-ліття Самбірсько-Дрогобицької єпархії та 1025-ліття Хрещення Руси-України, а також єпископам, священикам та вірним єпархії, гостям та представникам влади.

Нагадаємо, що Самбірсько-Дрогобицька єпархія УГКЦ була заснована грамотою Блаженнішого Мирослава Івана Любачівського, Глави УГКЦ, від 12 липня 1993 року за рішенням Синоду Єпископів УГКЦ від 16-31 травня 1992 року. Історично єпархія відновилася із древньої Самбірської єпархії, літописні згадки про яку датуються ХІІІ ст. Із ХV ст. вона називалася «Перемишльсько-Самбірська», а в ХVІІ ст. назва єпархії була «Перемишльсько-Самбірсько-Сяноцька».

Першим єпископом єпархії став владика Юліан (Вороновський), інтронізація якого відбулася в катедральному соборі Пресвятої Трійці м. Дрогобича 17 квітня 1994 року. У 2006 році єпископом-помічником єпархії призначено владику Ярослава (Приріза), якого 24 грудня 2011 року Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, увів на престол Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

Нині в єпархії діє духовна семінарія, в якій виховуються майбутні священнослужителі. Щороку заклад закінчує 10-12 осіб, котрі згодом душпастирюють не лише на території Самбірсько-Дрогобицької єпархії, а й поза її межами.

У Катехитичному інституті вірні навчаються катехитичного та дяківського служіння, а також вміння іконопису. Соціальним служінням займаються священики та працівники єпархіального «Карітасу». При благодійній організації надається духовна та психологічна підтримка дітям-інвалідам, родинам мігрантів, літнім людям. Під патронатом «Карітасу» працює реабілітаційний центр «Назарет» для осіб з алкогольною та наркотичною залежностями, а також спільнота «Наша хата», де мешкають безхатченки.

А 24 червня, увечері, в приміщенні Дрогобицького муздрамтеатру відбулася святкова академія присвячена Року віри, 1025-літтю Хрещення Руси-України та 20-літтю створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії. Захід був організований за співпраці священиків Єпархіального управління та Відділу культури й мистецтв виконавчих органів Дрогобицької міської ради.

На заході був присутній владика Ярослав (Приріз), єпископ Самбірсько-Дрогобицький, почесний гість – високопреосвященний Томас Едвард Ґалліксон, Апостольський нунцій, духовенство, представники влади, інтелігенція та жителі м. Дрогобича.

Академія розпочалась привітальним словом владики Ярослава, під час якого архиєрей коротко пригадав історію піднесень і переслідувань Христової Церкви на територіях Самбірсько-Дрогобицької єпархії. “Хоч цей 20-літній ювілей і невеличкий, проте ми його святкуємо, бо він для нас є надзвичайно важливим: ми побачили на власні очі Пасху, яку Господь вчинив”, – додав єпископ.

Відтак до святкової громади звернувся Олексій Радзієвський, мер м. Дрогобича. Очільник міста наголосив, що в житті кожного народу є події, які визначають сутність нації. Подією такої ваги, за словами Олексія Радзієвського, є 988 рік, коли Русь-Україна прийняла Хрещення у дніпровських водах.

Відтак мер міста привітав владику Ярослава з 50-літнім ювілеєм життя та 25-літтям священного служіння. “Преосвященний владико Ярославе, у вашій особі наша Церква і громада отримали гідного духовного пастиря, ревного проповідника Слова Божого, великого патріота своєї землі, який плодами своєї праці прославляє не тільки Галичину, але і всю Україну”, – наголосив промовець.

Від імені Голови Львівської обласної ради єпископа-ювіляра привітав також депутат Михайло Задорожний, який подякував владиці за його щире служіння українському народові.

Опісля з доповіддю до присутніх звернувся о. д-р Мирон Бендик, ректор Дрогобицької духовної семінарії, який поділився міркуваннями на тему “Що нам дає Церква?”. Першим найбільшим даром від Церкви для Дрогобича був дар особи владики Юліана (Вороновського), першого єпископа Самбірсько-Дрогобицького. Другим даром для Дрогобича став новий статус, якого він до цього часу не мав – велика кількість парафій, які творять священний простір, через який освячуються місцеві жителі.

Під час святкової академії присутні мали нагоди насолодитись виступами хорових, музичних та творчих колективів м. Дрогобича. Церковні пісні виконав дитячо-молодіжний хор “Відлуння” та хор “Оранта” Дрогобицької духовної семінарії. Вокально-хореографічні композиції продемонстрував Заслужений Прикарпатський ансамбль пісні та танцю України “Верховина”. Творчі композиції виконали також викладачі Дрогобицького педуніверситету, народний ансамбль скрипалів “Чарівні мелодії”, оркестр Львівського драмтеатру, квартет “Підгіряни”, хорова капела “Гаудеамус”, хор Дрогобицького музучилища.

На завершення святкового заходу владика Ярослав подякував усім за привітання складені на його адресу та сказав: “Схиляю свою голову зі словами запевнення: доки мої ноги стоятимуть біля престолу, я мило згадуватиму мій дорогий Дрогобич, мою дорогу землю, мій дорогий народ!”

о. Олег Чупа, прес-секретар Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ

 

“Трускавецький вісник”

25 червня у Дрогобичі урочисто відкриють музей “Тюрма на Стрийській”. Буде присутній Глава УГКЦ Святослав Шевчук, який перебуває на наших теренах з нагоди 20-річчя створення Самбірсько-Дрогобицької єпархії.

На жаль, мислення міського голови Олексія Радзієвського не змінилось. Як і в комуністичні часи, він приурочує відкриття другої черги меморіального комплексу до приїзду високого гостя. Але якщо раніше це були партійні бонзи, то тепер цю роль відводять священику.

Радянський підхід, нав’язаний дрогобицькій громаді, тим більше засмучує, що відкривати фактично ще нема що. Хіба лише для того, аби покрасувались Олексій Радзієвський і Тарас Метик, які полюбляють на День перемоги стояти під червоним комуністичним прапором, а ось тепер вшановуватимуть пам’ять тих, хто загинув від сталінського режиму. Більшої ницості й аморальності з боку дрогобицьких можновладців годі й уявити!

Поза тим один із ініціаторів розкопок на Стрийській Мирон Бучацький дотримується іншої точки зору. Як і рік тому, коли виступав на подвір’ї катівні, він вважає, що не варто поспішати з відкриттям музею, бо спочатку необхідно завершити розкопки у криниці 32-метрової глибини, яка розташована під однією з кімнат … музею.

Ось що Мирон Бучацький говорив 12 липня 2012 року (цитуємо за газетою “Галицька зоря”):   

«У цей липневий день 22 року по першому похованню півтисячі таємно закатованих, замордованих і ще недомордованих українців, видобутих із заповненої ями, ми опинилися перед фактом розпочатої у 1989 р. і ганебно недовершеної святої справи – продовження розкопок з глибини 32-метрової криниці у підвалі катівні. Її московські комуно-окупанти, нечувані нелюди заповнили ще живими синами і дочками нашого народу. За попередніми підрахунками, у криницю закинули до двох тисяч замордованих.

Верхні 8 метрів (або четверту частину ємкості) криниці вони залили хімічним розчином, після чого мертві тіла перетворилися на мильну субстанцію. До неї додали води, і все це через зливну трубу у верхньому відділі злили у каналізацію розчинені останки майже 500 убієнних.

У нижніх трьох чвертях криниці, де хімічний розчин при зустрічі з водою втратив свою руйнівну силу на кістки скелету і м’які тканини, залишилося ще майже півтора тисячі мертвих тіл.

Виходячи з вищевикладеного, на підставі рішення № 500 сесії Дрогобицької міської ради від 28 грудня 2007 р. “Про продовження розкопок жертв комуно-більшовицького режиму”, прийнятого на виконання Постанови Кабінету Міністрів України № 1867 від 20 грудня 2000 року “Про затвердження комплексної програми пошуку і впорядкування поховань жертв війни та політичних репресій”, Товариство “Меморіал” ім. В.Стуса настоює на виконанні владою таких вимог:

1. Невідкладно продовжити розкопки у 32-метровій криниці з належним юридичним оформленням і похованням знайдених останків.

2. Відкрити кримінальну справу за фактом злочину, оскільки він не має терміну позовної давнини. Адже матеріали слідчої комісії і вся зібрана доказова база засвідчують факт злочину проти людства, доведений під час попереднього поховання жертв. А в 2008 році відкопані ексгумовані і зібрані фрагменти кісток на 8-метровій глибині 32-метрової криниці і на них отримано висновки судово-медичної експертизи, що це кістки людського скелету.

3. Паралельно продовжити пошуки місць таємного поховання жертв комуністичного терору на території міста та його околицях, де старанно приховували сліди злочину.

4. Продовжити роботу, розпочату Товариством “Меморіал” ім. В.Стуса, із залучення усіх компетентних силових структур України для оформлення пакету доказів, свідчень очевидців про вчинені московськими комуно-окупантами злочини на території України, зокрема на Галичині, для представлення їх на грядущий міжнародний Європейський суд “Нюрнберг-2”.

5. Притягнути до кримінальної відповідальності осіб, котрі чинили перешкоди і диверсії під час розкопок у криниці. Підстава: акти, складені Товариством “Меморіал” ім. В.Стуса у 2008 році з підписами спеціалістів воєнізованого гірничого й аварійно-рятувального загону МНС, неодноразові скарги до органів влади про вчинення перешкод, диверсій.

6. Виділити належну суму коштів на видання книги про розкопки на підставі рішення № 500 сесії Дрогобицької міської ради від 28 грудня 2007 р. “Про продовження розкопок жертв комуно-більшовицького режиму”.

7. Товариства “Меморіал” ім. В.Стуса та “Просвіта”, Координаційна рада Блоку національно-демократичних сил Дрогобиччини позитивно оцінюють роботу влади з упорядкування подвір’я біля будинку на вул. Стрийській, 3. Для відзначення річниці поховання 486-ох останків закатованих галичан, яке відбулося 14 липня 1991 р., на кутовій стіні (з боку храму Св. Апп. Петра і Павла) буде встановлена пам’ятна інформаційна таблиця”.

Мабуть, Глава УГКЦ Святослав Шевчук не знає, що музей з його участю відкриють на тому місці, де розташована криниця, в якій лежать останки невинно замордованих в’язнів. Чи можливо, аби люди з більшовицьким мисленням на кшталт Радзієвського і Метика йшли на таке святотатство заради якихось своїх амбіцій? Невже вони не мають нічого святого? Запитання, на жаль, риторичне…

Чимало дрогобичан саме з цієї причини не прийдуть на так зване відкриття музею. Не можна на кістках минулого творити сьогодення.

 

Анатолій ВЛАСЮК